Інкультурація як шлях євангелізації

• Категорія:

• Євангелізація

Інкультурація християнства – спроба християнства донести людям євангельську вість спасіння мовою, яку вони здатні зрозуміти, мовою їхньої культури. Звісно, можна заперечити саму потребу такої інкультурації, відкинути її, як непотрібне пристосуванство. Щобільше, як приклад «шкідливості» такого підходу, можна навести неуспішну проповідь св. Павла в Атенському ареопазі (див. Ді. 17, 16–34). Можна навіть звинувачувати Отців Церкви за геленізацію християнства, адже саме вони привнесли в християнство суто філософські поняття і сприйняття світу часів пізньої антики. І такі звинувачення виглядатимуть логічними і прийнятними. Але така позиція не враховує існування вже за апостольських часів конкретної інкультурації християнства у культуру античного Риму І–ІІ століть по Христі. Адже саме постанова Апостольського Собору (див. Ді. 15, 4–35) уможливила інкультурацію християнської благовісті у контекст культури, відмінної від культури ізраїльського народу. Якби цього не відбулося, християнство ризикувало би залишитися однією з чисельних юдаїстських груп того часу.

Фактично в історії християнства можемо спостерігати три підходи до цієї проблематики: повна відсутність інкультурації, паралельне існування двох прошарків культури – витвореної християнством та народної фактично дохристиянської та християнська інтерпретацію культури, з якою християнство стикалося у період свого поширення.

Перший тип– відсутність інкультурації – характерний для фундаменталістського підходу до християнської проповіді. Це християнська проповідь, яка не зважає на специфіку світосприйняття тієї культури, до якої звертається. Щобільше, така проповідь найчастіше є запереченням будь-яких цінностей у культурі, кордони якої пересікає християнство.

Така проповідь може бути успішною тільки тоді, якщо вона пов’язана з грубим примусом упродовж довшого часу. Тобто у дечому така проповідь є культуроцидом, тобто запереченням самої радості спасіння, яку мало би приносити навернення людини до правдивої віри.

Коли грубий примус відсутній або короткотривалий, така християнська проповідь нездатна осягнути тривалого результату.

У наших українських реаліях такий підхід можемо спостерігати у більшості неопротестантських деномінацій, які, можливо, і не мають нічого проти вишиваних сорочок, але гостро виступають проти народних звичаїв. Властиво це і є однією з причин того, що протестантизм легше поширюється серед міського населення, особливо Сходу України. Бо саме ця група найчастіше радикально розриває усякий зв’язок з народною культурою. А денаціоналізаційна політика московського імперіалізму цей ефект відірваності від власне народної культури підсилила у кілька разів.

Галичина ж почасти залишається «білою плямою» для неопротестантів. Адже галичани надзвичайно консервативно віддані народним звичаям, щобільше, падіння комунізму спровокувало відродження цих звичаїв. Саме тому фундаменталістське відкидання народних звичаїв робить неопротестантизм і подібні до нього течії неприйнятними для галичан.

Другий тип– паралельне існування двох прошарків культури – християнської і дохристиянської, до певної міри, став реальністю християнської проповіді, яку вели місіонери, невтаємничені в культуру народу, якому вони голосили християнську благовість.

Найхарактернішим таким прикладом є існування двовірства у карибських негрів, потомків рабів, яких у лоно християнства привели формально, а фактично воли залишилися поганами. Це чи не найекстремальніший приклад такого підходу. Щобільше, саме такому підходу завдячує своїм виникненням релігія вуду – синкретична суміш дагомейської магії та християнських елементів. Менше екстреними є приклади християнізації варварських народів Європи. Коли християнство приймали та інкорпоровували в народну культуру через часткову інкультурацію, але залишали певні елементи старої віри.

Цікавим прикладом цього є прибалтійські дайни – литовські та латиські коротенькі пісні, що їх співали жінки, коли робили якусь ручну роботу – пряли, прали чи обробляли город. Ці пісні насправді є уривками поганських гімнів, і більшість їхніх виконавців навіть не підозрюють про їхній зміст. Але сьогодні лінгвісти та етнологи, вивчаючи їх, відкривають втрачені знання про балтійське поганство.

Очевидно слов’янські та німецькі місіонери не дуже проймалися культурою балтійських народів. Якісь там малозрозумілі пісеньки, які жінки співали, щоб розбити монотонію ручної роботи, не удостоїлися уваги місіонерів, які бачили культурну подібність з власною народною традицією і тому боролися лише за християнізацію тих елементів балтійської народної культури, які їм самим були відомі.

Щось подібне маємо з нашими українськими щедрівками, які хоча й залишилися у християнізованому житті наших предків, насправді стали матеріалом для реконструкції поганської релігії наших предків. (Для тих кого та тема зацікавить більше рекомендую ознайомитися з тритомною працею хорватського академіка Радослава Катічіча – Radoslav Katičić, «Tragovima svetih pjesama naše predkršćanske starine»– «Božanski boj», «Zeleni lug», «Gazdarica na vratima»).

Така неповна інкультурація залишила неінтерпретованим у християнському ключі цілий пласт народної культури. І хоча цей пласт тільки історично залишився пов’язаним із дохристиянськими віруваннями наших предків, –бо наші сучасники часто навіть не уявляють, що вони насправді співають, часто тексти щедрівок виглядають сучасним виконавцям, як повне безглуздя, –але він все ж таки існує, як стороннє тіло у християнсько інтерпретованій культурі нашого народу.

Хоча поверхнево цей тип інкультурації виглядає успішним, однак успіх його не є повним. Він завжди нестиме небезпеку існування духовної шизофренії – поганського менталітету, прикритого нашаруванням християнства та можливих рецидивів магізму й поганства. І духовне життя нашого народу, коли некритично змішують елементи магії, християнства і дохристиянських вірувань, є доказом цієї тези.

Третій тип. Християнська інтерпретація  дохристиянської культури – є найоптимальнішим варіантом і практично ідеалом християнської проповіді. Оскільки саме вона робить християнство рідним для народу, який є реципієнтом християнського благовістування. Успішність такого підходу, хоча і не повну, можемо спостерігати в Галичині.

Галичина, яка найменше підпала під вплив московського православ’я – яке Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький влучно назвав казьонним православієм – та московської культури. Тут попри все залишилась збереженою інкультуративна спадщина Київської Церкви. А ця спадщина подає цікаві приклади такої інкультурації, які можуть бути актуальними для подальших шляхів євангелізації нашого люду.

Так у всіх християнських народів слов’янського кореня у  час близький до церковного свята св. Юрія Переможця існує звичай юр’ївських обходів (див. Vitomir Belaj, Hod kroz godinu, 2007: 213-253).Варто зазначити існує цей звичай і в українців (окрім Галичини), і в білорусів, і в московітів, чи принаймні існував до большевицького терору (див. Олекса Воропай, Звичаї нашого народу, 2009: 294–314). Цей звичай, звичай приходу Зеленого Юра є реліктом поганських обрядів на честь приходу Ярила –поганського божка плідності (див. Radoslav Katičić, Zeleni lug, 2010). Але зате в Галичині є такий звичай: на Зелені Свята священик у зеленому фелоні благословляє поля на добрий урожай. Ця християнська інтерпретація поганських реліктів поклала край практиці поганського звичаю Зеленого Юра в Галичині. 

Від початку ХХ століття в Галичині кипіла видавничо-просвітницька діяльність народовськи налаштованого греко-католицького клиру. Великими, як на той час, тиражами розходились книги про звичаї нашого народу, у яких уже продається християнська інтерпретація старих поганських легенд. І ця інтерпретація поступово витісняє старі пережитки дохристиянських вірувань.

Цікавим прикладом такого реінтерпретування є легенда про те, чому деякі птахи мають «кирваву» (криваву) пляму на грудях.

У легенди, що їх оповідають у Галичині старенькі своїм онукам, йдеться про пташку, яка бачачи розп’ятого Христа хотіла усіма силами Його визволити зі страшних мук, прагнула своїм дзьобиком витягнути з Його рук цвяхи, і за це отримала нагороду – знак Христової Крові на грудях. Тому цих пташок не вільно кривдити. Легенди ж, записані на сусідньому Поділлі, усе ще несуть старий поганський зміст: то люди, винні за смерть священного кабана, заплямовані його кров’ю, яких Перун обернув на птахів, але заборонив вбивати.

У цьому випадку маємо характерні для народної культури табу – заборону вбивати птахів з кривавою плямою плямою на грудях. Але в галицькому варіанті – це інкультурована у християнство легенда, яка у казковому стилі спрямовує слухача до Особи Спасителя, а у подільському варіанті – це реліктовий пережиток поганства.

Такі приклади добре показують можливість повної християнізації життя і щоденного побуту нашого народу через християнську інтерпретацію як форму інкультурації.

Багато звичаїв нашого народу усе ще чекає свого християнського витлумачення. І першими кроками можна вважати перевидання книг християнських легенд та християнського перетлумачення народних звичаїв. Але такі спроби є досить хаотичними, потребують певної систематизації та цілеспрямованої праці.

Можливо,саме УКГЦ, як спадкоємиці інкультуративної спадщини початку ХХ століття, вдасться провести християнізацію щоденного та празничного життя нашого народу.

о. Орест-Дмитро Вільчинський