Біблія про Петрове служіння

• Категорія:

• Доктрини

• Теги:

• Папа Римський |
• Біблія

Осердям структури Католицької Церкви є Петрове служіння, яке вершить Папа. Власне це служіння видимо вирізняє Католицьку Церкву від інших. Але водночас воно є каменем спотикання для тих християн, які не є католиками. Проте Петрове служіння має чітке біблійне підґрунтя, саме тому його і дотримуються католики.

Що ж конкретно говорить Слово Боже про Петрове служіння?

Центральною біблійною цитатою є уривок з Євангелії від Матея 16,17-19:

«І відповівши, Ісус сказав йому: Блаженний ти, Симоне, сину Йони, тому що не плоть і кров об'явили тобі, але Отець мій, який є на Небесах. І я кажу тобі: ти є Петро і на цій скелі (Петрі) я побудую Церкву мою, і ворота Гадесу Її не переможуть, і я дам тобі ключі Царства Небес, і що зв'яжеш ти на землі, це буде зв'язане в Небесах, і що ти розв'яжеш на землі, буде розв'язане в Небесах» (переклад автора).

На перший погляд, цей текст доволі зрозумілий: Ісус змінює Симонові ім'я на Петро і каже, що на ньому побудує свою Церкву, що більше - дає йому ключі та владу в Небесному Царстві.

Але від часів царгородського патріарха Фотія, тобто ІХ ст. по Христі, цей уривок почали тлумачити по-різному. Тож мусимо розглянути цей біблійний текст детальніше.

Перше і основне, що впадає у вічі, - Ісус називає Петра блаженним.

Євангеліє не каже, щоб Ісус ще когось, крім Петра, так називав. Щоправда, Ісус часто вживав слова «блаженний», «блаженні», а кожного разу це стосувалось, так би мовити, абстрактних осіб, яких в своєму навчанні Ісус ставив за приклад. Отже, саме це слово з Ісусових уст, спонукає до думки про особливість, навіть більше, винятковість ситуації з Петром.

Це слово також підштовхує до паралелі з Мойсеєвим благословенням Ізраїлю:

«Блаженний ти, Ізраїлю! Який ще народ, так як тебе, Яхве спасає? Він щит твій, який тебе обороняє, і меч твій, який славу тобі здобуває, вороги твої до тебе лестять, але ти топтатимеш їхні плечі» (Втор. 33, 29).

Таким самим благословенням виглядають слова Ісуса, звернені до Петра. Благословенням, яке обіцяє сталість і перемогу над ворогом. Назвавши Петра блаженним, Ісус вирік над ним свій присуд - Божественне благословення, яке не здатна змінити жодна сила.
Тепер розглянемо чи не найбільш суперечливу для некатоликів частину:

«...ти є Петро, і на цій скелі я побудую Церкву мою...»

Розглядаючи цей уривок, католики наголошують ідентичність Петра зі скелею. Водночас більшість авторів некатоликів роблять протиставлення на різниці Петра (Πετρος) і скелі (πετρα). Хто має рацію? Розгляньмо деякі аспекти цієї цитати.

1. Ісус і апостоли для щоденного вжитку користувалися арамейською , тому можемо переклад слів: «Ти є Петро, і на цій скелі я побудую Церкву мою», подати у варіанті: «Ти є Кефа, і на цій кефі я побудую Церкву мою». Щоб перекласти саме так, маємо аргументи зі Св.Письма. Євангеліє слово «Кефа» для означення Петра вкладає в уста самого Христа: «Ти є Симон, син Йони, ти називатимешся Кефа, тобто скеля» (Ів. 1, 42).

Окрім того, в першій Церкві ім'я Кефа щодо Петра було часто вживане, про це нам свідчить Біблія (І Кор. 1,12; І Кор. 3,22; І Кор. 9,5; Гал. 1,18; Гал. 2,9; Гал. 2,11; Гал. 2,14). У деяких перекладах перекладено просто «Петро», але грецький оригінал має власне «Кефа».

Отже, в Ісусових устах різниці між Петром і скелею не прозвучало.

2) Звернімо увагу, яка різниця між словами Πετρος і πετρα.
У грецькій мові Πετρος є рідко вживаною формою πετρα, тобто скеля, а також в поодиноких випадках означає і кам'яний фундамент, тобто камінь, як суцільний масив, на якому щось будується. Отже, хоча ці два слова Πετρος і πετρα означають тверду кам'яну основу, на якій щось будується, вони аж ніяк не можуть бути протиставленням. Якби Петро був названий Петрою, то в грецькій це звучало б приблизно так, неначе Ісус змінив Петрові стать. Тому краще було зробити те, що і зробив євангельський автор - передати арамейське «кефа» через слово, що має два роди «Петрос-петра».

Якби автор Євангелії хотів нам натякнути, що Ісус назвав Петра каменем, а обіцяв побудувати Церкву на якійсь іншій скелі, то, очевидно, використав би грецький відповідник і назвав би Петра не Πετρος, а λιτος , тобто камінь. У такому випадку ми би мали не «ти є Петро», а - «ти є Літос».

Отже, якщо поглянути на цей текст з неупередженої позиції, цілком зрозуміло, що Христос у ньому твердить, що свою Церкву Він збудує на Петрі. Зрозуміло також, що тут виникає цілком логічне запитання: якщо це правда, що Христос збудував свою Церкву на Петрі, то як же це узгодити з тим, що Святе Письмо говорить про Ісуса як про єдиний фундамент?

Погляньмо, отже, на наступні тексти: 1 Кор. 3,11; Еф. 2,20; 1 Пт. 2,4-8; Ді. 4,11; Мт. 21,42.

Тексти: 1 Пт. 2,4-8; Ді. 4,11; Мт. 21,42 можемо вважати паралельними. Вони є новозавітнім тлумаченням старозавітніх текстів: Пс. 118,22-23 та Іс. 28,16.

У Матвієвому Євангелії (Мт. 21,42) Ісус самого себе називає «каменем наріжним», цитуючи Пс.118,22-23. Даючи тлумачення чуда оздоровлення кривого на вході до Храму, апостол Петро дає цьому виразові («камінь наріжний») цілком виразне значення - Ісус є єдиним наріжним каменем спасіння, тільки в Його Імені є спасіння (Ді. 4, 10-12). Якщо Ісус є наріжним каменем спасіння, а спасіння осягається визнанням Ісуса Господом і вірою у те, що Бог Його воскресив із мертвих (Рим. 10, 9), в такому випадку віра в Ісуса є наріжним каменем спасіння. Отже, Ісус - наріжний камінь, - це є питання, яке стосується спасіння. У цьому самому сенсі Апостол Павло вказує на Ісуса, як на фундамент нашої віри, на місце якого ніхто не може поставити іншого (1 Кор. 3, 11), адже тільки в Ісусі можна осягнути спасіння (Ді. 4, 11; Рим. 10, 9). У цьому ж сенсі у 1Пт.2,4-8 про Ісуса сказано як про наріжний камінь нашої віри, адже спотикаються об цей камінь ті, що не вірять Радісній Новині (1 Пт. 2, 8б). Хоча в 1Пт.2,4 говориться про будівництво духовної будівлі, але чи Христос - Наріжний камінь віри суперечить Петрові - Скелі, на якій збудована Церква?

Очевидно, що ні. Апостол Павло каже:

«вбудовані на істинному фундаменті - на апостолах і пророках, а наріжним каменем є сам Ісус Христос» (Еф. 2, 20).

Петро-Скеля, щоб бути твердим підніжжям Церкви, сам мусить бути твердо опертим на Наріжний камінь нашого спасіння - Христа Господа. Тому немає і не може бути жодних суперечностей між Христом, який є Наріжним каменем спасіння, і Петром, який є Скелею, що на ній збудована Церква Христова. По-перше, Церква - це структура, а спасіння - подія. Отже, Петрова «скелястість» є зовсім іншою, ніж «фундаментальність» Ісуса. Ці дві реалії доповнюють одна одну, а не заперечують. Тим паче, що спасіння ґрунтується на особистому акті вільної людської волі (Рим. 10, 9). Людина своєю свобідною волею може стати на бік Христа і отримати дар спасіння, а може тією ж свобідною волею відкинути Його пропозицію спасіння. Але, щоб осягнути спасіння в повноті, або краще: щоб спасіння стало незаперечною реалією нашого життя, потрібно чинити, як вказано у Біблії: «У союзі з усіма змагайте до спасіння і освячення, без якого не будете бачити Господа» (Євр. 12, 14). Отже, потрібна Церква, в якій втілюється Союз людства з Богом. Церква, в якій перебуває Бог.

Книга Одкровення виразно нам говорить про новий Єрусалим, як про Обручницю (Откр. 21, 2; 21, 9), тобто Церкву та про її фундамент - дванадцять Апостолів Агнця (Откр. 21, 14). А новий Єрусалим є місцем перебування Бога: «Храму я не бачив у ньому. Його Храмом є Господь Бог Всемогутній і Агнець. Місту не потрібно ні сонця ні місяця, щоб світили йому, бо освітлює його сяйво Боже, а Агнець йому світильник» (Откр. 21, 22-23).

По-друге, як вже було сказано, Петро є Скелею, оскільки милістю Отця він особливим способом утверджений на Наріжному камені - Христі Ісусі.

Тепер погляньмо на обітницю Христову: «і ворота Пекла Її не переможуть» (Мт. 16, 18).

В дитинстві, слухаючи цей уривок, я уявляв, як важкі ковані ворота, за якими горить страшний вогонь, сунуть на будівлю Церкви і намагаються Її звалити, та їм це не вдається. Звичайно, що таке дитяче уявлення про цю реальність не відповідає дійсності. Та, на жаль, спілкуючись з багатьма християнами, можна зрозуміти, що уявлення про зміст цього уривка в них не дуже відрізняється від мого дитячого.

Що ж таке ці ворота Пекла? Цей вираз можна віднести до категорії так зв. гебраїзмів (семітизмів), тобто виразів, які в гебрейській чи арамейських мовах мають певне семантичне значення, а в дослівному перекладі втрачають його. Щось подібне маємо з англійськими ідіомами, які при дослівному перекладі на іншу мову втрачають усякий зміст.

Для старих семітів вислів «ворота чогось» значило перше дійсно ворота, але коли йшлося про якусь установу тоді «ворота» отримували інше значення. На Близькому Сході в старі часи не існувало аналогу атенського Ареопагу, ні римського Форуму. Основні питання, пов'язані з життям спільноти, з'ясовували у міських воротах, тут засідали старійшини і ті, що керували життям міста, тут вершили суд, відбувалися купівля-продаж, налагоджували бізнесові справи, приймали рішення, що впливали на долю міста. Тож для семіта ворота міста означали і ворота, через які входили і виходили, але також і владу, яка керувала містом. Отже, «ворота Пекла» - це влада Пекла, сили, які очолюють військо Ворога.

Зробімо невеличкий історичний відступ.

Розкол Ізраїля на Юдейське та Ізраїльське королівства набув не тільки політичного характеру, але й релігійного. Єровоам, поставивши золотих тельців, запровадив недозволений культ. Очевидно, що все це було зроблено в рамках віри в Яхве, Бога Ізраїля. Самі тільці не були зображенням Бога, а лише підніжжям трону Яхве, однак Біблія жорстко засуджує цю самовільну богослужбову практику Ізраїльтян. Що більше, саме її називає однією з основних причин падіння Північного Ізраїльського королівства та ассирійського полону. До наших днів дожила лише невеличка групка самарян, які навіть не є чистими потомками ізраїльтян.

Усі чотириста років існування Північного королівства тривали криваві міжусобиці та зовнішні війни, віра була підпорядкована політичним інтересам, що призвело до краху.

Сама собою напрошується паралель з Великим Східним Розколом Церкви. Порвавши з Римом, щонайперше з політичних причин, Церква Сходу чотириста років була під повним контролем візантійських базилевсів, які часто захоплювали престіл через криваві міжусобиці. Чотириста років «незалежності» скінчилися турецьким полоном. Скільки прихильників православ'я нараховується у колись квітучих християнських центрах Олександрії, Антіохії, Царгороді? Заледве кілька десятків тисяч. Історія Самарії ще раз повторилася.

Погляньмо на інші напрямки християнства, що виникли через відкол від Риму.

Колись аріанство сповідувало майже 4/5 християн. Але від аріанства нічого не залишилось. Новітні прихильники цієї єресі - єговісти та унітарії, такі собі нечисельні секти.

Несторіянська Церква свого часу охоплювала розлогі терени санідської Персії, поширювалась аж до Південної Індії та Китаю. Її частини, що повернулись до єдності з Римом існують попри всі переслідування і втішаються чисельним зростанням. Не з'єднаних лишилось всього кілька тисяч на півночі Іраку.

Подібна доля і Церков, що виникли внаслідок монофізитського розколу.

Втрата державності, мусульманський полон і розсіяння - доля Церков сходу, що відійшли від єдності з Римом.

Маловтішною є і доля православ'я на північ кордонів старої Візантії та в Греції. Перейшовши в цілковиту залежність від влади (а в принципі і далі перебуваючи під повним контролем держави) та комуністичний терор, ці Церкви, хоча формально й нараховують велику кількість вірних, проте фактично втратили будь-який вплив на них і стали мішенню місійної діяльності інших християн та різноманітних сект. Реальна кількість їхніх вірних невпинно скорочується. З іншого боку місіонерський рух для православ'я є практично невідомим явищем. Лише коли держава розширювала свої кордони, підконтрольна їй православна Церква за допомогою держави робила спроби, більш чи менш вдалі, привернути до себе чужовірних християн і майже безуспішні спроби привернути нехристиян. Єдиним винятком є хіба що більш-менш успішна місійна акція московського православ'я на Алясці.

Ще один факт з реального стану православ'я. Воно не лише розбите на національні автокефальні церкви, але і на багато різноманітних юрисдикцій, які борються між собою.

Протестантизм має відмінну від православ'я історію. Більшість напрямків протестантизму виникли, як спроби пошуку Бога. Церква перед початком реформації перебувала у дійсно тяжкому становищі. Реформатори спробували кожен по-своєму дати відповідь, як можна розв'язати цю проблему. Наслідки ж все одно невтішні: протестантизм розбитий на величезну кількість деномінацій, деякі з яких відійшли від християнства, як приміром єговісти і мормони. Ставлення до моральних питань стало небіблійним, як ото приклад з гомосексуалізмом, який толерують у деяких деномінаціях. Тай кількісно протестантизм зазнає значних втрат. Наприклад у США та Великобританії кількісно почали переважати католики, це ж саме відбувається в Австралії. Водночас власне католицькі місії в поганських країнах набагато успішніші від протестантських.

Відкидаючи служіння Петра, як видимий об'єднуючий принцип, ці відгалуження християнства прирекли себе на життя в роздробленості.

І лише Церква, в якій вершиться Петрове служіння, попри всі напади і проблеми, живе і функціонує та вершить свою місію вже майже 2000 років.

Що Святе Письмо має на увазі описуючи служіння Петра і чи має католицьке сприйняття під собою біблійну основу?

В Ісусовому благословенні Петру (Мт. 16, 17-19) закладене Петрове служіння, як видимий об'єднуючий елемент Церкви. А також описане і Петрове служіння в його суті.

«І дам тобі ключі Царства Небес, і що зв'яжеш ти на землі буде зв'язане на Небесах, і що розв'яжеш ти на землі, буде розв'язане на Небесах» (Мт. 16, 19).

Як і обітниця, що Церква встоїться не дивлячись на те, що на неї навалиться вся влада Пекла, і ці дві обітниці висловлені через семітизм. Тож мусимо знайти їхнє семантичне значення.

Про владу ключів йдеться в Старому Завіті, у книзі пророка Ісаї:

«Вкладу на його плечі ключі від дому Давида: коли відкриє ніхто не закриє, коли закриє ніхто не відкриє» (Іс. 22, 22). Цим словом Бог обіцяє поставити Еліякима сина Гілкії (Іс. 22, 20) на місце Шебни, предстоятеля двору. (Іс. 20, 15-20) Отже, влада ключів над царським двором була в руці предстоятеля двору. Функція предстоятеля двору має свого відповідника у багатьох європейських країнах - канцлер або прем'єр-міністр, якому належить реальна виконавча влада. На це вказує і сам вислів «ключі». У гебрейський вислів «входити і виходити» мав значення терміну, яким описували всю людську діяльність. Саме тому кров пасхального ягняти на одвірках (Вих. 12, 7) та наказ написати «Шема Ісраель» (Втор. 6, 4-5) на одвірках (Вих. 6, 9) мало значення повної посвяти свого життя Богові, повне входження у Союз із ним. Власне прокляття над всякою діяльністю, передбачає Закон за недотримання Союзу словами:

«Проклят будеш, коли входиш, і коли виходиш» (Втор. 28, 20).

Як і благословення всякої діяльності, що його Закон передбачає для тих, хто вершить його:

«Благословен будеш, коли входиш, і коли виходиш» (Втор. 28,6).

Тож мати ключі від чогось значить мати виконавчу владу над чимось. Доручаючи Петрові владу над Царством Небесним, Ісус дав Петрові виконавчу владу і то перш за все в Церкві. Жоден з апостолів не отримав такого мандату. Лише Петро отримав фактично прем'єрську владу в Царстві Небесному.

Вираз «зв'язувати і розв'язувати» у часи Ісуса означав владу рабинів виносити постанови, які тлумачили Танах (Св. Письмо Старого Завіту) і роз'яснювали, як потрібно правильно вершити ті чи інші приписи Закону. Отже, тими словами Ісус вручив Петрові верховну владу в Церкві тлумачити питання віри і моралі.

Деякі автори заперечують унікальність Петрової влади «зв'язувати і розв'язувати», адже Ісус усім апостолам передав цю владу. Як аргумент наводять місце з Матвієвого Євангелія (Мт. 18, 18). Але це нічим не аргументоване виривання цитати з її контексту. Владу «зв'язувати і розв'язувати» всім апостолам Ісус передав лише в контексті видалення неслухняних членів з Церкви (Мт. 18, 15-18) Тобто в цьому уривку Ісус виразно вказує на владу апостолів видалити будь-кого з Церкви і обіцяє дієвість того, що в теперішній католицькій термінології називається екскомунікацією - видалення зі спільноти Церкви. Тому ця влада не є універсальною владою, не такою ж як влада Петрової служби, а лише обмеженою до конкретного випадку.

Ісус протягом свого туземного життя кілька разів підтвердив особливий статус Петра. Йому єдиному Ісус змінив ім'я (Мт. 16, 18; Мк. 3, 16; Лк. 6, 14; Ів. 1, 42). Для старих гебреїв зміна імені осіб означала і зміну їхньої сутності та послання. Бог змінює імена людям, які стоять біля витоків вибраного народу: Сарі та Аврааму, Яків стає Ізраїлем. Так і Шимонові бар Йона Ісус змінив ім'я на Петро і поставив його біля витоків Церкви.

Лише про Петра маємо біблійне повідомлення, що він ходив по воді (Мт. 12, 28). Цікаво також і те, що Ісус податок за храм заплатив за Себе і за... Петра (Мт. 17, 24-27). Навіть після свого Воскресіння Ісус з'явився спершу Петрові (Гал. 15, 5; Лк. 22, 61), а вже тоді - решті Апостолів.

Після свого Воскресіння Ісус ще раз потвердив Петра в його служіння.

Цей уривок з Євангелії від Івана (Ів. 21, 15-17) має свої цікаві аспекти:

«Коли вони поснідали, говорить Симонові Петру Ісус: Симоне Йонин, чи беззастережно любиш мене (αγαπας με) більше від цих? Говорить Йому: Так, Господи, Ти знаєш, що я люблю, як друга Тебе (φιλω σε). Говорить йому: Паси ягнят моїх. Говорить йому знову вдруге: Симоне Йонин, чи беззастережно любиш мене (αγαπας με) більше від цих? Говорить Йому: Так, Господи, Ти знаєш, що я люблю, як друга Тебе (φιλω σε). Говорить йому: Паси ягнят моїх. Говорить йому втретє: Симоне Йонин, чи любиш, як друга мене (φιλω σε). Засмутився Петро, що він сказав йому втретє: Чи любиш, як друга мене (φιλω σε)? І сказав Йому: Господи, Ти все знаєш, Ти знаєш, що я люблю, як друга Тебе (φιλω σε). Говорить йому Ісус: Паси ягнят моїх» (переклад автора).

Можливо, у такому перекладі євангельський текст виглядає кострубато, але лише так можна помітити специфіку грецького тексту.

Петро три рази зрікся Ісуса і тепер був змушений три рази чути питання про його любов до Ісуса, і три рази дати свою відповідь. Усі три рази Ісус ще раз і ще раз потверджує пастирську службу Петра. У той спосіб маємо здійснене пророцтво дане Ісусом Петру на Тайній Вечері: «Симоне, Симоне, вважай, бо сатана отримав дозвіл просіювати вас як пшеницю, але я молився за тебе, щоб твоя віра не змаліла. Так і ти, коли повернешся до мене, утверджуй своїх братів!» (Лк. 22, 31-32). Цікаво, що Ісус молився лише за Петра і лише Петру доручив місію утверджувати братів.

Друга цікавий момент - в Ісусовому наказі, який Він дає Петрові: пасти його овець і ягнят.

Саме дієслово, що його перекладаємо, як «пасти» (βοσκω) з грецької означає набагато більше: дбати, пильнувати, плекати, годувати, вирощувати, берегти, оберігати, водити на пасовиська, пасти. Воно фактично містить в своєму значенні все те, що добрий пастир робить для свого стада. Пастирями Старий Завіт називає суддів Ізраїльських (2 Сам. 7, 7), Давида (2 Сам. 5, 2), навіть поганського царя Кира (Іс. 44, 28). Бути пастирем Господнього стада означає і управляти ним.

Варто зауважити, що три Ісусові накази Петрові стоять в теперішньому часі, це вказує, що і в теперішньому часі Петрова влада чинна.

Перший раз Ісус наказує Петрові пасти його ягнят, а два наступні - овець. Все, що міститься в Біблії, не випадково написане саме так, і ця, на перший погляд, дрібниця, має своє значення. Вівці є тими, хто народжує ягнят. Апостоли та їхні наступники є тими, хто породжує нових вірних. Тож Петро отримав підтвердження свого пастирського служіння у цілій Церкві. А що Петрове служіння не залежить від святості того, хто це служіння вершить, вказує і сам діалог між Ісусом та Петром. Ісус двічі питає Петра: ‘αγαπας με, тобто чи любиш мене безкорисною любов'ю, без будь-яких умов і не зумовлену нічим. На що Петро щиро зізнається кожного разу: φιλω σε, тобто люблю, але як приятеля, люблю Тебе, бо мені з тобою добре. Петро зізнається, що ще не любить Ісуса тільки заради Нього Самого, але в його любові до Ісуса присутня часткова вигода. І попри це Ісус доручає йому пасти Своїх ягнят і овець. Отже, не дивлячись на його недосконалість Ісус все ж таки доручає Петрові служіння, яке охоплює ціле стадо Христове. Що більше, Ісус «спускається» до Петрового рівня у третьому питанні, запитуючи Петра: φιλω σε? Тобто, чи дійсно ти, Петре, мене любиш тою любов'ю, хоча і «корисливою» та недосконалою? І на Петрову відповідь знову відповідає наказом: «Паси вівці мої!»

Отже, Сам Ісус поставив Петра пастирем і провідником усього свого стада, дав йому всю потрібну для цього владу.

А що це дійсно так, підтверджує і життя Церкви, зафіксоване в Новому Завіті поза Євангеліями.

Саме Петро виступає керівником спільноти перших християн ще до П'ятидесятниці. Якраз він, натхненний Духом, дає точне тлумачення того, що сталося з Юдою Іскаріотським, і тлумачить потребу того, чому інший має бути обраний на його місце (Ді. 1, 15-22), а так зв. західний варіант тексту Дій Апостолів, яку більшість біблістів вважає рівнозначною з коротким текстом, який використаний у багатьох перекладах , навіть сам вибір ставить в пряму залежність від Петра: «Він (Петро) поставив двох: Йосипа званого Барсаба, прозваного Юст, і Матія. Та й він (Петро) помолився...» (Ді. 1, 23-24а). На день П'ятидесятниці власне він, Петро, від імені Церкви дає пояснення того, що сталося (Ді. 2, 14-41). Після оздоровлення кривого на вході до Храму знову саме Петро дає тлумачення цьому оздоровленню (Ді. 3, 12-26). Перед Синедріоном знову ж таки Петро дає вичерпне пояснення (Ді. 4, 8-12). Саме Петро в ім'я цілої Церкви виступає суддею у випадку з Ананією і Сафірою (Ді.5, 1-10). Петро і апостоли дають відповідь Синедріону (Ді. 5, 29-32), тут Петро особливо виділений, як провідник апостолів.

Петро обходить всі Церкви (Ді. 9, 32). Фактично Петро розпочинає офіційну місію Церкви між поганами хрещенням Корнилія і його дому (Ді. 10). Власне Петрів авторитет втишує юдаїзантів після Корнилієвого хрещення (Ді. 11, 2-18). Саме Петрове рішення зупиняє всяку дискусію (Ді. 15, 7-12) і з Петрових слів Апостол Яків робить висновки так зв. Апостольського Собору в Єрусалимі (Ді. 15, 13-14 надалі).

Усе це і дало аргументи протестантському теологові Генріху Шліру (Heinrich Schlir), учню Рудольфа Бультмана (Rudolf Bultman), стверджувати, що вже в Діях Апостолів католицизм є присутнім в своїй повноті.

Отож, підсумовуючи все, можемо сказати наступне: сам Ісус заснував у Церкві особливе Петрове служіння і то настільки авторитетне, що можемо стверджувати - Цар Ісус лишив Петра своїм намісником з найповнішою владою.

Святе Письмо змальовує нам Петра пастирем усієї Церкви, вершителем виконавчої влади в усій Церкві, верховним авторитетом з тлумачення питань, пов'язаних з нормами віри і моралі, що їх доносить Святе Письмо.

Тобто Петро є видимим принципом єдності Церкви Христової та в імені Христа покликаний Нею управляти. Якщо Христос заснував свою Церкву для того, щоб Вона існувала тут на землі до кінця світу, то зовсім не логічно було би вважати, що служба Петрова завершилася зі смертю цього Апостола. Що більше, теперішній час дієслів, якими Євангеліє від Івана описує розмову Ісуса з Петром (Ів.21,15-17), вказує саме на тривалість Петрового служіння в Церкві аж до наших днів, аж до останнього покоління християн, яким адресовані ці рядки.

Але про це у наступному розділі...