Категорії
- Євангелізація
- Школа молитви
- Прослава
- Зцілення і визволення
- Католицька Онова
- Духовна війна
- Апологетика
- Перепони на шляху до Бога
- Гортаючи Біблію
- Сенс життя
- Союз з Богом
- Спільнота і спільність
- Католицька Церква
- Бізнес і християнство
- Сім’я
- Свідки віри
- Небезпека: окультизм
- Увага! Секти
- Aнонс подій
- Pro-life
- інтерв'ю
- Біблія
- ВАЖЛИВО
- Глава УГКЦ
- культура і суспільство
- міжхристиянські відносини
- наука і віра
- офіційно
- Папа Римський
- УГКЦ
- харитативна діяльність
- християнофобія
- християнство і політика
- цікавинки
- Церква в Європі
- Церква в Австралії
- Церква в Азії
- Церква в Америці
- Церква в Африці
- Церква в Росії
- Церква в Україні
Борис ГУДЗЯК: Шукаємо новітнього князя Острозького
30-10-2010
У суботу, 30 жовтня, Український Католицький Університет проводитиме III благодійний бенкет та аукціон, мета якого - зібрати пожертву на підтримку навчальних програм, проектів та поточної діяльності УКУ. Про свій навчальний заклад, студентів, випускників та викладачів, духовні пріоритети, відродження свободи, а також про традиції меценатства та спілкування у середовищі високої культури - в ексклюзивному інтерв'ю для «Дню» отця-ректора Українського Католицького Університету Бориса ГУДЗЯКА.
- Традиції меценатства в українській освіті мають глибоке коріння, сягають часів князів Острозьких. Як би ви оцінили культуру благодійництва в Україні сьогодні?
- Вона зростає. Після десятиліть, коли системно формувалася залежність людини від держави у всіх вимірах, людська свобода відроджується. Разом із тим, відроджується відчуття відповідальності - через освіту, через міжнародні подорожі. І чимраз більше українці пізнають, що там, де є сильне громадянське суспільство, там є сильна демократія, там є сильна економіка, і навіть темп розвитку - технологічного, освітнього - є швидшим. Саме тому чимраз більше у нас з'являється меценатів різного рівня. УКУ є маленькою клітиною громадянського суспільства, оскільки не отримує жодної підтримки від держави. І від церкви також. Підтримка УКУ місцевою церквою становить близько одного процента від потреб. Тому, власне, наші меценати і спонсори стають співтворцями цієї структури і є гарантами якості праці університету і свободи університету.
- Хто ваші основні меценати?
- В нас поки що велика частина спонсорів міжнародного порядку. В Америці для підтримки УКУ створено фундацію, і 60 відсотків жертводавців - не українці. Ми щороку пишемо запити на сотні грантів до різних фондів, здебільшого - міжнародних, які підтримують одну книжку чи серію лекцій. Деякі фонди допомагають з матеріальною базою УКУ. Отже, на відміну від часів князя Острозького, який сам-один утримував у XVI столітті Острозьку академію, наш університет має багато спонсорів. Ми ще шукаємо новітнього князя Острозького, який міг би великою пожертвою дозволити проривний ріст УКУ (сміється. - Т.К.). Саме тому проводимо благодійний бенкет у Києві - там сконцентровані основні фінансові ресурси нашої держави.
- Не раз буваючи у вас в університеті, відчуваю особливу, дуже гарну, дружню, дуже теплу атмосферу. Дозволю собі навіть сказати, що у жодному виші такої аури немає...
- У нас такі ж самі проблеми, як і у всіх. Ми не ходимо в ореолах, ми не є канонізовані святі... Напевно, відіграють важливу роль духовні пріоритети. Абітурієнти, які вступають до УКУ, не представляють якогось конфесійного паспорта. У нас навіть є студенти, які шукають своєї духовної тотожності. Але від самого початку УКУ поставила в свій ідейний наріжний камінь приклад сповідників і мучеників, які ще позавчора виборювали людську гідність і людську свободу в радянській системі. І цей пошук, пріоритет людської гідності осмислюється доволі свідомо в усіх процесах - відкритості нашої спільноти на молитву, на красу літургії, на потребу сказати «Дякую», на необхідність сказати «Вибач мені». І це дуже багато обумовлює. Я студентам і десять років тому, і тепер на інавгурації повторюю: «Сподіваюся, що кожен із вас зуміє принаймні тими двома словами, рефлексами орудувати, діяти, жити: дякую і вибач мені». Думаю, що такий підхід впливає на атмосферу в УКУ. Крім того, у нас є дуже багато працівників, які роблять велику жертву: вони знають по чотири-п'ять мов, вони здобували докторські ступені за кордоном, але повернулися в Україну і працюють у нас, отримуючи дуже скромну компенсацію. Вони спроможні на різну діяльність, і, якщо, припустимо, перешли б до бізнесу, то у Львові заробляли б у п'ять разів більше, ніж у нас, у Києві - в десять разів. Але вони хочуть бути у нас, і дух жертовності впливає і на колег, і на студентів. Таке благородство є для мене джерелом натхнення.
- Чи відслідковуєте ви, як влаштовуються ваші випускники в недосконалому і з економічного, і з морального погляду українському суспільстві?
- Ще годі робити якісь категоричні соціологічні висновки, оскільки наш перший випуск - 1999 року. Також слід пам'ятати, що найбільша наша програма не була акредитована до 2006 року. Отже, 300 перших наших випускників мали неакредитований диплом. Але вони мали знання, і в тому поколінні було багато студентів, які казали: «Отче, давайте не будемо здобувати акредитації, якщо ця акредитація має ущемити навчальну програму чи стиль університету». Тепер, Богу дякувати, всі програми стаціонару є акредитовані і ліцензовані - включно з богослов'ям. З перших наших семисот випускників понад двісті священиків, які вчилися у відкритій атмосфері, які не страшать людей, а допомагають своїм вірним бачити широкі горизонти та високі цілі, які вільно говорять із освіченою людиною, зі світським лідером у суспільстві і творять таким способом співпрацю на своїх місцях служіння. Вперше за історію українського християнства дипломи з богослов'я здобули жінки, і вони починають змінювати церкву, принаймні греко-католицьку. Наявність професійних богословів-жінок - це для мене дуже цікавий феномен, який вже приносить свої плоди. Перші наші спеціальності були гуманітарного порядку - богослов'я, історія, тепер є соціальна педагогіка. Студенти добре знали мови, вміли критично мислити. Значний сегмент ішов далі в науку, а частина переключилася на політику, бізнес, журналістику. Журналіст є думаюча людина, яка може і мусить спілкуватися на різні теми, формулювати запитання, комунікувати і писати. Наші студенти назагал є досить здібні до спілкування, тому їх радо беруть до праці міська та обласна адміністрації, різні підприємства. Деякі наші богослови відкрили власні фірми. Отже, від самого початку наш університет прагнув випускати освічених людей - не вузьких спеціалістів, які мають якийсь титул, а людей, які розуміють, що таке людина, що таке життя, що таке проблема, і з вірою, з моральною засадою шукають розв'язки сучасних питань і проблем.
- А священики, що отримували у вас освіту, всі лишилися в Україні?
- Деякі вже служать в діаспорі. Я влітку був у Австралії, й український єпископ владика Петро Стецюк дуже тішиться отцем Нагірняком, який опікується українською молоддю Австралії. В нашому університеті він кілька років допомагав провадити літню англомовну школу, навчився працювати з молодими людьми. До Австралії приїхав півроку тому - з почуттям власної гідності, як динамічна, молода, чиста, усміхнена, творча особистість. У всіх країнах, де є наші випускники-священики, вони гідно виконують ті завдання, котрі ставить перед ними місцева громада.
- Нещодавно стало відомо, що голова СБУ Валерій Хорошковський пристав на вашу пропозицію укласти угоду щодо розширення доступу студентів і викладачів УКУ до архівних матеріалів СБУ. Як думаєте, це показний жест? Чи, можливо, демонстрація дружби після історії з візитом до вас співробітника СБУ?
- Оскільки це питання є не лише питанням, що стосується УКУ, адже піднімає важливі моральні, загальносуспільні проблеми, наш університет відповів відкритим зверненням до академічної спільноти, в якому ми дякуємо за готовність іти вперед з відкритістю архівів. Але наше прохання було сформульоване у жовтні 2009-го - за інших обставин, коли архіви відкривалися. Між тим, нині архіви закриваються, і навіть деякі особи - такі, як директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий, зазнали репресій. Ми готові далі провадити якусь дискусію на цю тему - за умов, коли буде політика відкритості для всіх. Український Католицький Університет не шукає ексклюзиву. Ми хочемо бути голосом вільного українського дослідника, якому потрібно право доступу до архівів, незалежно від того, працює чи не працює він в УКУ. Я думаю, що ніхто не має бути зацікавлений в якихось суто показових жестах - мова йде про органічну дослідницьку працю, яка допоможе зрозуміти наше непросте минуле. Наразі на нашу позицію відповіді не надійшло.
- Ви одним із перших висловили підтримку раптово звільненому ректорові ДонНУ Володимиру Шевченку. В газеті «День» Оксана Пахльовська написала, що цей учинок є приклад спілкування в середовищі високої культури, протиставивши його нахабному способу, в який було звільнено донецького і одеського ректорів. Проте ніякої реакції з Міністерства освіти ні на ваш лист, ні на статтю Пахльовської не було. Думаєте, вас почули? І взагалі, чи хочуть вони когось чути?
- Я думаю, що сповідники і мученики церкви всіх часів, але зокрема нашої недавньої історії, вчать нас одного: наше слово не повинно бути обумовленим перспективністю результату. Тобто нам треба діяти і бути такими, як підказує совість, незважаючи на те, чи відразу буде плід. На кріслі, на якому ви зараз сидите, щотижня на ректораті сидить Мирослав Маринович. Він у молодому віці прийняв принципове рішення продовжувати змагання за людську гідність, за свободу, за людські права. Йому всі казали, що це безперспективно, що він сяде і навіть може втратити своє життя. Від нього відверталися друзі, з ним не спілкувалися сусіди. Попри це, він зі сліпою довірою до істини пішов на шлях великої жертви. Мені годі уявити сьогодні Український католицький університет без Мирослава Мариновича, наш суспільний дискурс - без Мирослава Мариновича. Це були Сверстюки, Мариновичі, Світличні, Стуси, які дарували нам нашу свободу. Такими були церковні лідери. Такими були мученики, сповідники всіх народів. Тому в УКУ ми стараємося ставити собі питання: «Яке є правильне, правдиве, творче слово і постава, яку слід зайняти?». А тоді нехай будуть наслідки - такі, які будуть. Ми намагаємося у жодному випадку не провокувати якісь суспільні загострення. Ми не є, як я казав пану Хорошковському, якимось осередком, революційною організацією. Ми працюємо прозоро, ми працюємо з неповносправними дітьми, перекладаємо Платона, стараємося виховувати добрих критичних істориків. Але є моменти, коли на певну суспільну кривду чи певні негаразди в нашому загальному національному житті не можемо мовчати. Тоді говоримо вільно, я сподіваюся, конструктивно і добре, не з гнівом чи зі злом у душі.
P.S. Як розповіла «Дню» координатор Третього благодійного бенкету УКУ Ольга Зарічинська, перший такий захід відбувся два роки тому і був дуже успішним, бо вдалося зібрати 100 тисяч доларів. Торік вдалося зібрати суму, на 20 тисяч більшу.
Можливо, до меценатства захоче долучитися і хтось із читачів «Дня»:
Банківський рахунок Українського Католицького Університету:
р/р 26000600196221
Укрсоцбанк, МФО 325019 м. Львів
ЗКПО 20850999
МФО 325019
Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів
При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на www.christusimperat.org обов'язкове
