Владика Йосиф Мілян: "Закордонне українство об'єднує батьківський дім та віра в Бога"

24-06-2010

• Категорія:

• Теги:

• культура і суспільство |
• УГКЦ

Владика Йосиф Мілян, єпископ-помічник Київський та Голова пасторально-місійного відділу УГКЦ виступив із доповіддю перед учасниками Конгресу «Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті».

Конгрес відбувся у Львові з ініціативи Міжнародного інститут освіти, культури та зв'язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка».

Прес-служба Київської архиєпархії

Повний текст доповіді:

«Бог і Україна»

Актуальність та потреба переосмислення традиційних християнських цінностей у формуванні основ сучасного закордонного українства

Вельмишановні представники українського зарубіжжя!

Перш ніж перейти до суті мого виступу, дозвольте висловити Вам щиру подяку за запрошення та за можливість розділити з Вами оцих кілька днів роздумів і дискусій над питанням сучасного й майбутнього того феномену, який ми сьогодні називаємо закордонним українством. Спеціально вживаю саме цей термін, оскільки бажаю ним охопити усі хвилі міґраційних потоків українців, почавши від першої та закінчуючи отією четвертою. Представники перших трьох вищезгаданих хвиль вже встигли сформуватися у спільноти діаспорного типу, натомість ті, що належать до останньої хвилі, знаходяться на певному етапі цієї формації, який видається по-своєму цікавим і досить непередбачуваним.

Суть проблематики

Серед усіх чинників, що об'єднують вищезгадані міґраційні потоки, два є безумовними та фундаментальними. Перший - це спільний батьківський дім, з якого вийшли представники усіх чотирьох міґраційних хвиль українства, і ним є Україна. Другим об'єднуючим чинником закордонного українства є віра в Бога. Говорячи про віру, маю на увазі не ту, яку ми ототожнюємо з поодинокими церковними конфесіями, але ту, про яку говорив Христос - євангельську, котра є передумовою осягнення життя вічного.

Для того, щоб переконатися у фундаментальності саме цих чинників як основних об'єднуючих мотивів усіх сестер і братів українців «у розсіянні сущих», не потрібно йти далеко. Пригадую собі мій перший досвід зустрічі з українською діаспорою в Америці після падіння тоталітарної комуністичної системи. Майже у кожній домівці, куди б я не заходив, на покутті чи на стіні виразно виднілися два символи: релігійний, у формі хреста чи ікони, та національний, який у більшості випадків був представлений тризубом і вишитим «Заповітом» Тараса Шевченка. Проте, це були не тільки символи, що прикрашали оселю. Якщо дозволити собі вжити трохи алегорії, то це були немовби оті дві легені, з яких черпало стимул до життя, щоденної праці та боротьби кожне українське серце.

Часи змінилися. Сьогодні вже далеко не в кожному домі побачиш описаний вище образ. Та й слова «Бог і Україна» вже не так пафосно звучать, як це було на початку років 90-х чи в далекому минулому. Зрештою, коли спробуємо задати гасло «Бог і Україна» на пошукових серверах світової мережі інтернету, то знайдемо не більше десятка статей цієї тематики, та й то поверхневих, де згаданий вислів є швидше формальним обрамленням якоїсь політичної програми, аніж її суттю та основним предметом аналізу.

Однак, все це кажу не для того, щоб викинути жмуток жалю за минулим і дорікнути сучасникам. Зовсім ні. Роблю це для того, щоб заохотити всіх до роздумів над новим переосмисленням отих вже вікових українських цінностей, що їх виражають слова «Бог і Україна». Переконаний, що вони ще себе далеко не вичерпали, оскільки пов'язані з чимось, що не проминає. Для мене особисто гасло «Бог і Україна» є немовби отим лакмусовим папірцем, своєрідним тестом на нашу християнську та національну ідентичність. І саме в такому руслі хочу повести мою дальшу мову.

Коли стався злам? Уроки історії

Першим питанням, котре логічно приходить на думку у зв'язку із заданою тематикою, є таке: де стався злам цінностей і чому гасло «Бог і Україна» вже не в такій мірі промовляє до українця, ба більше, навіть до українця-християнина? Годі дати однозначну відповідь на так поставлене питання. Однак, можна спробувати зробити це, піддавши аналізу деякі історичні моменти нашого духовного та національного розвитку, котрі ми пережили у минулому столітті.

Переконаний, що моментом, де розпочався злам цінностей, про які ведемо мову, не була середина 90-х років минулого століття (як багато сьогодні вважають), а саме початок минулого століття, точніше - той час, коли Європа, переживши першу світову війну, готувала ґрунт до наступної, кривавішої, що забрала життя мільйонів невинно убієнних. Ці загальноєвропейські процеси мали вплив і на українське життя.

1) Уроки становища України у міжвоєнній Європі

Отож, перший злам духовно-національних цінностей, які виражало гасло «Бог і Україна», на українському ґрунті швидше за все наступив у 20-30 роках минулого століття. У чому він виявлявся? Найперше в тому, що на терени сьогоднішньої України (особливо східних реґіонів, але не тільки) почала просочуватися атеїстична пропаганда, осередком котрої став більшовицький режим, який поступово завойовував щораз то нові простори. Більшовицький режим прийшов на слов'янські землі під гарними гаслами на тлі тогочасної світової економічної кризи, але у своїх лозунгах поєднав боротьбу з Богом і бідністю.

Про це дуже виразно говорив митрополит Андрей Шептицький у своєму посланні вірним і духовенству від 15 травня 1932 року. Він писав: «Те положення повторюється сто разів у житті кожної людини, повторюється у житті народів і цілого людства, а тепер відай настала хвиля, у якій шалена буря ударяє в човен життя всіх народів на тому бідному світі. (...) Безробіття у всіх краях засуджує тисячі, може мільйони родин на великий недостаток. А у нас потрясіння економічної кризи знищили й далі нищать стан рільників. Стан ремісників, що так тісно пов'язаний зі станом рільничим, терпить тяжкий недостаток. Інтелігенція не має з чого жити. Люди, колись заможні, доведені до недостатку. Молодь, що скінчила школи, літами чекає на заняття і не може удержатися по скінченні найліпших шкіл і при найліпшій праці. Одначе, мимо усіх тих терпінь народи й держави не перестають вести між собою завзяту боротьбу. (...) А що гірше від усякої кризи і гірше навіть війни, це та страшна і завзята боротьба, яку з ненавистю ведуть проти релігії, проти самого Бога. Безбожність (...) піддержувана могутньою державою Європи розширяється як страшна зараза на цілий світ».

Слова митрополита Андрея були пророчими. Позірна боротьба з бідністю та відверта боротьба з релігією вплинули також і на деяку частину тогочасних українських націоналістичних кіл, які почали підважувати необхідність пов'язання Бога і України, тобто духовного з національним. І хоча ця думка не знайшла багатьох прихильників, то все ж таки вона постійно мала своїх послідовників навіть у сибірських політичних концтаборах. Знаний український дисидент Іван Гель згадує, що серед політичних в'язнів, разом з якими йому довелося нести нелегку ношу, були й такі, для котрих Бог був немовби зайвим у побудові незалежної України. Загальним результатом стало те, що національна концепція, позбавлена своєї духовної сутності, ризикувала переродитися у крайній шовінізм, який був абсолютно неприйнятним не тільки всередині України, але й поза її межами. Такі нагі національні ідеї, вільні від духовної основи, мусили бути досить небезпечними, особливо серед молодого покоління, оскільки вже тоді згаданий Великий Митрополит перестерігав українську молодь таким словами: «Ви мусите з'ясувати собі, що легковаження гадки й досвіду старших й відкинення авторитету віку і досвіду, та що упадок авторитету є завжди небезпечний. Хто відкидає авторитет старших, - легко відкине авторитет батьків, а відтак і кожний авторитет у народі. Вкінці дійде до того, що буде відкинений авторитет Церкви, Бога і всякої етики» (Зі Слова Митрополита Андрея до Української Молоді від 1932 року).

2) Уроки тоталітарного комуністичного режиму

Прихід комуністичного тоталітарного режиму на українські землі ознаменувався низкою жорстоких переслідувань. Як би парадоксально це не виглядало, але в основному репресіям піддавалися саме люди, котрі були аж до смерті вірні Богу і Україні. Можна навіть насмілитися сказати, що гасло «Бог і Україна» стало основним ворогом тоталітарної системи.

Однак, це гасло перетривало завдяки свідомим християнам і українцям. Проте важко не зауважити певного краху, якого воно зазнало. Спричинила той крах позірна чи, інакше кажучи, дволика побожність та дволикий патріотизм. Рано чи пізно така духовність і такий патріотизм мусили зазнати провалу, оскільки вже сам Христос виразно каже своїм слухачам, що царство, розділене саме в собі, не має майбутнього (Пор. Мт. ). І тому, якщо на початку років 90-х у загальнонаціональній ейфорії не були видно різниці поміж чорним і білим у духовності та патріотизмі, то перехід до стабільної форми існування незалежної України почав виявляти так званих правдивих християн та правдивих патріотів. У певний момент багато кому, хто зазирнув у глибину свого сумління, стало страшно від споглядання того стану, у якому опинився народ.

3) Уроки часів незалежної України

Часи незалежності України головно відбилися на розвитку свободи всередині країни та можливості контактування з іншими країнами і народами. Яким чином цей період позначився на сприйнятті гасла «Бог і Україна»? Пригадую собі початок 90-х в Україні. Справді, це був час великого піднесення, без якого, можливо, нам би не вистачило сили пережити усі ті тяжкі хвилини, котрі спіткали наш народ опісля. Тоді здавалося, що саме тепер ми нарешті здобули можливість вірити в Бога й любити Україну. Та досвід показав, що на шляху до цієї остаточної цілі потрібно докласти ще багато праці, передовсім праці на самим собою - як у сфері духовній, так і в національній.

Коли йдеться власне про духовну складову, то вона почала зазнавати перетворень при зустрічі з культурою, яка потужним фронтом приходила з так званого «вільного світу». Це була культура епохи постмодернізму. Вона не відкидала Бога, тільки спонукала ставити його далеко не на чільне місце у житті. Якщо до того всього додати конфесійний поділ Української Церкви, то можемо сказати, що сукупність усіх факторів зумовила з одного боку зниження вразливості на духовні цінності, а з іншого - пошук моделі правдивого євангельського Христового учня, пошук, який до сих пір триває.

Поряд з перетвореннями в духовній сфері українська національна ідентичність проходила випробування свободою. Яким чином це випробування позначилося на так званому національному факторі? Виявилося, що ми зовсім не маємо проекту розвитку національної моделі за умов свободи. Можливо, я помиляюся, однак складається враження, що протягом довшого часу наша національна ідентичність будувалася на принципі існування ворога. Висловлюючись простіше, виражалося це в думці, що Україна існуватиме тому, що існують її вороги. Така модель ніколи не може бути довготривалою, оскільки вона є приреченою. Одного разу я чув щиру розповідь одного представника української діаспори, котрий розказував, як він сприйняв акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Оця омріяна ідея, коли стала реальністю, частково засмутила його, бо він не знав, що далі має робити, адже час боротьби з зовнішнім ворогом закінчився. А чого ж забракло? Забракло постійної і щоденної праці на користь свого народу. Натомість багатьох із нас охопила і, можливо, надалі переслідує, спокуса хвилевої слави і хвилевих здобутків.

Дозвольте знову звернутися до слів Великого Митрополита Андрея Шептицького. Саме перед небезпекою поверхневого патріотизму він зарестерігав вже згадувану українську молодь. Ось його слова: «Людська природа така, що чим більшими хто відзначається прикметами, тим він на більші небезпеки наражений. Тому, любов до Батьківщини і жертва для Батьківщини знає такі тонкі, такі скриті небезпеки, що про них часом трудно й говорити. Нариклад, буває, що молодий чоловік, який за національну справу приніс свою жертву і терпів за Батьківщину, - після цього терпіння думає, що вільно йому спочити на лаврах (слави). Нехай же його Батьківщина тепер славить, нехай його утримує, йому не потрібно працювати! Служба любови, мої Дорогі, не знає лаврів, так довго, як довго жертва ще не повна, а жертва одної хвилини не заступить довголітньої муравлиної праці. Не поривами одної хвилини, лише безупинним напруженням і безупинними жертвами аж до крови і смерти многих поколінь двигається народ. І легше часами кров пролляти в одній хвилині ентузіазму, чим довгі літа з трудом сповнювати обов'язки і двигати спекоту дня, і жар сонця, і злобу людей, і ненависть ворогів, і брак довір'я своїх, і недостачу помочі від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати своє завдання, не чекаючи лаврів за перемогу, ані винагороди за заслугу!»

 

«Бог і Україна»: спроба переосмислення гасла на біблійній основі

Наведений вище аналіз був би неповним, якщо не завершити його якоюсь пропозицією. Адже кожен урок минулого ми витягуємо передовсім для того, щоби скоригувати наш шлях у майбутньому. Коли йдеться про сучасне переосмислення гасла «Бог і Україна», то його неможливо вповні зробити без звернення до біблійних книг. Найкращим же біблійним образом, який можемо взяти за основу, є історія пророка Мойсея і вибраного народу. Зрештою, цей образ не для одного покоління українських письменників і поетів ставав своєрідною моделлю та паралеллю, яку вони часто використовували для відображення історії українського народу. Найбільш повчальними й захоплюючими сторінками цієї біблійної історії є, в основному, три.

1) Покликання пророка Мойсея

Біблійний автор, розповідаючи історію покликання пророка Мойсея, делікатно зауважує, що воно сталося саме у найтяжчий для народу час - коли той був у неволі. Про це свідчать Господні слова до Мойсея: «Я Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісаака й Бог Якова! Я справді бачив біду свого народу, що в Єгипті, і почув його зойк перед його гнобителями, бо пізнав Я болі його. І Я зійшов, щоб визволити його з єгипетської руки, та щоб вивести його з цього краю до краю доброго та широкого, до краю, що тече молоком та медом (...) І я пошлю тебе до фараона, і виведу з Єгипту народ мій, синів Ізраїлевих!» (Вих. 3,6-8,10). У руках Божих пророк стає немовби інструментом. Він не бачить себе у цій іпостасі, проте його надією є Господь. Знаком присутності Господа були чуда, що супроводжували Мойсея. Зрештою, ті ж самі чуда (переміна палиці на змію та оздоровлення прокаженої руки) повинні були стати для народу свідченням того, що він, Мойсей, не є якимось самозванцем, але посланцем Божим. Проте, незважаючи на все це, постать пророка до кінця залишається трагічною, оскільки усе його післанництво - це боротьба з маловірством та слабкодухістю свого народу. Врешті саме через це він так і не увійшов у землю обітовану, тільки побачив її здалека.

2) Мандрівка пустелею

У розповіді про мандрівку пустелею найбільше вражає час - 40 років. Сучасні біблісти стверджують, що шлях, який пройшов вибраний народ, за звичайних умов можна спокійно подолати за кілька тижнів. Для чого було потрібно так багато часу? Відповідь довго шукати не потрібно, оскільки, за задумом Божим, утворити новий народ можуть тільки люди вільні, які не сумуватимуть за рабством.

Мандрівка пустелею для народу, що вийшов з Єгипетської неволі, стала не тільки нагодою для демографічного перетворення. Вона передовсім сформувала поодиноких індивідуумів у єдиний народ, основною конституцією якого стали Десять Божих Заповідей, що їх Господь передав їм через пророка Мойсея.

3) Вхід в Обітовану землю

Господь міг досить легко перемінити політичну ситуацію у Єгипті і дати можливість ізраїльтянам обійняти провід. Господь міг рівно ж здійснити духовну переміну народу, якого він вибрав. Однак, задум Божий був досить, якщо так можна назвати, практичним - вивести народ із землі рабства і привести їх у нову землю - вільну, обітовану. Ця земля стала для них Божим даром, який одночасно вимагав їхньої віддачі. Тому можемо сміливо стверджувати, що обітована земля для вибраного народу стала даром і завданням!

У світлі оцих коротких роздумів над біблійними сторінками можемо провести певну паралель з історією нашого народу. Не потребуємо особливих пояснень, щоб ствердити дивовижну схожість між обома. Який же урок ми повинні почерпнути із біблійної історії?

Передовсім це те, що усіх нас, де б ми не були, повинен єднати Бог! У людини можна забрати все, однак одного в неї забрати не можна - віри в Бога! Правдива євангельська віра в Бога, що задля нашого спасення зійшов із небес, страждав, був розп'ятий та воскрес із мертвих, є необхідною передумовою становлення як Української державності, так рівно ж і Українського народу - як в Україні, так і на поселеннях. Ми вже бачимо досить цікавий феномен, що простежується у розвитку всіх міґраційних хвиль українства. Виражається він в тому, що там, поза Україною, в основному об'єднання українців відбувається навколо Церкви.

Сьогодні, коли на перший план виходять частіше економічні, ніж духовні цінності, присутність останніх є необхідністю. В іншому випадку людина ризикує потрапити на шлях, який провадить в нікуди. Скористаюся словами Євгена Сверстюка для того, щоб описати ризики, котрі випливають із суто матеріалістичного бачення суспільства. Коментуючи відомий фільм «Покаяння», що на початку 90-х вийшов на екрани, він пише: «Кілька років тому кінофільм «Покаяння» стривожив черговий летаргічний сон нашого суспільства. І не тільки викриттям злочинства, а й запитанням: «Навіщо та дорога, яка не веде до храму?» Більшість не знала, що дорога має вести до храму... Дороги вели від одного міста до іншого, від однієї справи до іншої. І так минало життя. Хто помічав занедбаний храм обіч дороги, а хто й ні» (Євген Сверстюк, Дорога до Христа і лабіринти // На святі надій. Вибране. Київ: Наша віра, 1999, С.171). Сучасний світ, в тому числі й Україна, ризикує потрапити в той лабіринт без виходу, у якому життя минає у безцільній подорожі, коли дорога не провадитиме до Храму - місця особливої присутності Бога.

Біблійна історія про Мойсея звертає нашу увагу не тільки на Бога як на того, що покликав пророка, але й на той спадок, оту батьківщину - Обітовану землю, яку Він дарує своєму народові. Відповідно, кожну землю, яку має народ, слід сприймати не як наслідок певних історичних обставин, але, передовсім, як дар Божий. У цьому якраз і криється моральна цінність патріотизму. Блаженної пам'яті Великий Папа Іван Павло ІІ у своєму творі «Пам'ять та ідентичність» дуже просто, а водночас на піднесених тонах, пояснює розуміння Батьківщини та любові до неї, що зветься патріотизмом. Ось його слова: «Батьківщина є спадщиною і водночас майновим становищем, зумовленим цією спадщиною; це стосується також землі, території. Та ще більше поняття Батьківщини означає цінності й духовний зміст, які творять культуру нації. (...) У самому понятті батьківщини закладений глибокий зв'язок між духовним і матеріальним аспектом (...) (Тому) якщо запитати себе, де шукати патріотизму в Десяти Заповідях, відповідь не забариться: його слід шукати в четвертій заповіді, яка зобов'язує нас шанувати батька і матір. (...) Патріотизм означає любов до всього, що творить батьківщину: до її історії, традицій, до її мови, навіть до краєвидів. Ця любов поширюється також на твори співвітчизників і плоди їхнього генія. Усяка небезпека, що загрожує великому добру Батьківщини, стає нагодою для перевірки цієї любові. Батьківщина - це добро для всіх громадян, і в цьому сенсі вона є також великим обов'язком» (Іван Павло ІІ, Пам'ять і відповідальність, Львів 2005, С. 70, 75-76).

Цінності, про які ведемо мову, в сучасному світі, висловлюючись просто, не є модними. За умов, коли світ перетворюється на велике село, більш популярними стають ідеології, що підкреслюють вартість наднаціональних, космополітичних структур. Проте, як слушно зауважив одного разу той же Папа Іван Павло ІІ, «родина, а також нація і батьківщина залишаються речами, яких ніщо не може замінити». Усім сказаним вище ще і ще раз підкреслюється глибокий зміст гасла «Бог і Україна». І, як вже згадувалось на початку, воно в кожному часі є і буде тестом на нашу духовну та національну ідентичність.

 

«Бог і Україна» як дар і завдання закордонного українства

Зробивши короткий аналіз гасла «Бог і Україна», ми підійшли до того моменту, коли можемо запитати себе: яким чином духовно-національні цінності нашого народу можуть допомогти в об'єднанні українців зарубіжжя (як тих, що належать до діаспорного середовища, так і тих інших, так званих заробітчан) та у представленні України на міжнародній арені? Щоби відповісти на нього, запитаймо себе: а як світове суспільство бачить Україну та український народ? Таке питання потрібно собі частіше ставити, щоб відкоригувати власний імідж. Зрештою, сам Христос, як передають нам Євангелисти, у певний момент спитав своїх учнів: «За кого мають люди Сина Чоловічого?»

Вистачає скористатися загальновідомими інформаційними ресурсами, щоб зрозуміти, що світове суспільство, в більшості, ототожнює Україну з еміґрантами, постійно нестабільною політичною та економічною ситуацією, та з країною, котра шукає стратегічні шляхи свого розвитку. Звичайно, зовнішня думка завжди відзначається певним суб'єктивізмом і зовсім не мусить бути критерієм чи орієнтиром нашого поступу. Проте, вона може стати певною підказкою.

Кожен із тут присутніх, хто засмакував життя на еміґрації, погодиться зі мною, що слова «Бог і Україна» на чужині звучать інакше. Чому? Тому що віддаленість від рідної землі і народу спонукає до переоцінки того, від чого ти тимчасово або на довшу мету відокремлені. І коли б мені прийшлося комусь радити, яким чином потрібно презентувати Україну на міжнародній арені, без вагань відповів би - люблячи Бога і Україну. У цих словах містяться усі ті християнські та національні цінності, котрі досить часто в багатьох із нас на устах. Буде віра в Бога, буде й Україна, оскільки будемо Ми, Українці.

+ Йосиф Мілян,
Єпископ-помічник Київської Архиєпархії УГКЦ

Львів, 23 червня 2010

Джерело: www.kyiv.ugcc.org.ua

При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на www.christusimperat.org обов'язкове