Категорії

Search

Tags

По призабутих дорогах Григорія Сковороди (Проща харківських греко-католиків)

04-05-2010

  • Категорія:


Екскурсант завжди різниться від паломника. Перший рушає в дорогу, щоб приємно провести час і про щось дізнатись; другий - пізнати і збагатитись: душа потребує духовного зростання. Саме до шерегу паломників належать парафіяни Свято-Покровської обителі отців Василіан що у смт. Покотилівка на Харківщині. У дорогу покликав їх дух Григорія Сковороди. Всі вони рушили по місцях,. які зазвичай не включені в екскурсійні маршрути, та й путівників по сковородинівських місцях Харківщини практично немає: лишень крихітна книжечка - «метелик» Анастасії Ніженець «Г. С. Сковорода. Заповідні місця на Харківщині», виданої в далекому 1962 році. В цьому путівнику описана Сковородинівська криниця в Бабаївському лісі. Паломники там вже побували.

Сам Григорій Сковорода чомусь завжди з Харкова до Києва та з Києва до Харкова ходив Сумською дорогою, вперто обминаючи рідні місцевості на Полтавщини.

По Сумській дорозі вирушили й паломники із Покотилівки.

В селах Солоницівка і Подвірки паломники не зупинялися. Десь праворуч за сосновим бором був Курязький Свято-Преображенський Старохарківський монастир. Ця обитель за часів свого існування була ще й своєрідною літературною колискою Слобідського краю. На прикінці XVII та на початку XVIII століть настоятелем монастиря був архімандрит Онуфрій - перший бароковий поет Слобожанщини. В середині XIX століття послушником монастиря був фундатор сучасної української прози Григорій Квітка-Основяненко, а зруйнував монастир, перетворивши його на в'язницю для неповнолітніх злочинців теж письменник - Антон Макаренко. А Григорій Сковорода 1767 року в пошуках жаданого спокою жив у Курязькому Преображенському монастирі, де була унікальна бібліотека, де ймовірно і написав такі рядки - «Знайдено гавань - Христа. Тіло і світе, прощайте. Годі тріпати мене. Маю вже спокій напевно». Паломники там не зупинилися. Від монастирських споруд майже нічого не збереглося. Як і за часів Антона Макаренка тут зразково показова в'язниця.

В життєписі Г. Сковороди так багато не прочитаний сторінок, що одразу стає відчутно, як мало ми знаємо про поета й мандрівника. Певно, тих сторінок ніхто ніколи не відкриє і не прочитає: ніяких документальних свідчень або ж, спогадів сучасників Г. Сковороди про його життя-буття на Харківщині впродовж багатьох років не має. Ту порожнечу заповнили легенди й вигадки Poetis mentiri licet - поетам вигадка дозволена. Та сам Г. Сковорода легенд про себе не творив, за нього творив народ. В дорозі паломники вперше зупинилися у Валках. З цим містечком пов'язана романтична легенда яку, напевно улітку 1833 року записав відомий учений славіст Ізмаїл Срезневський від одного зі слобожанських старожилів. Йдеться про те, як Григорій Сковорода втік з-під вінця, і сталося це десь 1765 року у Валках. Ізмаїл Срезневський поклав її в основу своєї повісті «Майоре, майоре!». Це загальнознана легенда, яка не має під собою ніяких документальних підстав. Але дух Сковороди живе і найбільше просякнутись ним можна в селі Сковородинівка (колишня Пан-Іванівка), де великий мандрівник, філософ і поет закінчив свій земний шлях. Старий панський будинок, парк, стежки і ставки в ньому, криниця і залишки старезного дубу бережуть живу пам'ять про Григорія Сковороду. Тільки тут можна найповніше відчути і духовну, і матеріальну присутність Сковороди у сьогоденні.

Біля дубу Григорій Сковорода сам обрав місце свого вічного спочинку - але не вірте легенді що він сам собі викопав могилу. Останні роки свого життя мандрівний філософ і поет часто й важко хворів. В останній рік свого життя він саме звідси, із Сковородинівки вирушив у свою останню мандрівку - до села Хотетове неподалік Орла де мешкав його улюблений учень Михайло Коваленський. Він просив Г. Сковороду перезимувати у нього і дожити в Хотетові свого віку. Сковорода не згодився й рушив помирати в Україну. Майже п'ятисоткілометровий піший шлях виснажив і без того слабкого здоров'ям Г. Сковороду. У нього не було сил копати могилу.

Григорій Сковорода помер на світанні в неділю 29 жовтня (9 листопада за новим стилем) 1794 року в селі Пан-Іванівка. За 20 років по тому нові господарі Пан-Іванівки перенесли прах Григорія Сковороди з під-дуба на ставку в кінець парку, де він спочиває й донині. Отець Йоаким Ковальчук ЧСВВ відправив панахиду за Г. Сковородою, разом з ним молились усі паломники. А по тому рушили до намоленого, але призабутого місця. За 20 кілометрів від Сковородинівки розташувалось оточене ставками село Писарівна, де за часів Григорія Сковороди був Сіннянський Покровський монастир. Він згадується у всіх дослідженнях про Григорія Сковороду, але екскурсії там не бувають. Восени 1780 року тут, у монастирі, деякий час жив Г. Сковорода. Існує легенда, що він приходив до цієї обителі не один раз у своїх нескінчених мандрах, а відтак спеціально для Г. Сковороди відкривали окрему келію, котра для монастирської братії була закрита. Легенди легендами, але те, що ігуменом Сіннянського Покровського монастиря був двоюрідний брат Григорія Сковороди Іустин Звіряка - факт. Отець ігумен сам по собі був непересічною особистістю. Чернець Києво-Печерської лаври, як під ту пору всебічно освічена людина, він після ігуменства на Слобожанщині був настоятелем Китаївської пустині в Києві й очолював всю друкарську справу в Києво-Печерській лаврі. Саме в Сіннянському Покровському монастирі Г. Сковорода написав «Пьеснь 30-я» зі збірки «Сад Божественних пісень» та невеличкий твір «Книжечка о чтеніи священного писанія, нареченна жена Лотова». Сьогодні про духовне минуле майже нічого не нагадує. Покровський монастир, де було два храми - Покровський і Петро-Павлівський, був зліквідований Катериною ІІ і більше ніколи вже не відновлювався. 1823 року у цьому місці був побудований дерев'яний храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці, який згорів кілька років тому. Нині на уцілілому фундаменті відбудовано кам'яний храм за типовим проектом. Паломники мали змогу помолитися у цьому храмі, який належить Українській Православній Церкві МП.

Був час вже повертатися до Харкова й паломники обрали той самий шлях, яким ходив Г. Сковорода-через райцентр Золочів. Одразу за ним промайнув дороговказ - «Довжик». Довжиків на Харківщині два - одне село у Валківському районі, повз друге паломники проїхали у районі Золочівському. На початку другої половини XVIІІ століття це були хутори, і на якомусь із них Г. Сковорода зустрів Великдень 1765 року. До кого і чого він прийшов до одного з Довжиків - невідомо, але звідти Г. Сковорода відіслав листа ректорові Харківського колегіуму Іову. Базидевичу, датоване 18 квітня 1765 року. Все говорить за те, що то був золочівський Довжик: хутір під ту пору належав славній і шляхетній слобожанській родині Донців - Захаржевських, з якими Г. Сковорода мав добрі стосунки. Проте знаменитий сковородинознавець Леонід Махновець вважає це припущення малоймовірним.

За горою Бугайкою починається Дергачівський район. Історичну назву райцентру - Деркачі, а відповідно й цілого району радянщина невідомо й незрозуміло чого спотворила. Але увагу паломників привернуло зовсім інше - праворуч траси колись були Гужвінські ліси. Нібито там знаходилась пасіка, де влітку 1769 року жив Г. Сковорода і де він написав перші великі філософські твори - «Наркіс» і «Асхань». Але де саме була ця пасіка, де були ці хутори - Лопанський і Луговий вже ніхто не знає. Так само вже немає Гужвінських лісів.

Паломники проїхали по тих місцях (за винятком Сковородинівки), де ніколи не бувають екскурсанти. Паломники слідом за Сковородою шукали «гавань Христа», і в тому їх підтримувала молитва та добрий намір.

1.05.10

Владислав Проненко

Повідомив о.Йоаким Ковальчук, ЧСВВ

При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на www.christusimperat.org обов'язкове