Ех, дороги... Діяльність Патріарха Кирила навіть на перший погляд більше схожа на діяльність політика

04-02-2010

• Категорія:

• Теги:

• цікавинки

В Росії, як відомо, дві головні біди - дурні і дороги. Навряд чи церковне співтовариство в цьому сенсі виключення. Від Патріарха Кирила, що зійшов рік тому на патріарший престол під прапором "антикризового менеджера", всі чекали дій. І чим займеться в першу чергу - дурнями чи дорогами, образно кажучи? Внутрішнім облаштуванням церковного життя чи зовнішньою розбудовою церковної організації, її структурами, її "інтересами", її зовнішніми контактами, у тому числі і з державними структурами.

Логічним було б зайнятися "дурнями", бо через їх дурість існують і проблеми з дорогами. Але це не в російській традиції. "Свята Русь", що хвалиться перед всім світом своєю недосяжною для інших народів "духовністю", за традицією ніколи не помічає людину. "Эх, тройка, птица-тройка"(рос.), вона летить кудись туди, в примарну далечінь, підминаючи під себе все живе на своєму шляху. Отже цілком очікувано, що діяльний єрарх вибрав для застосування своїх сил банальну асфальтоукладку. "Дурні" ж підуть навіть не в другу чергу - чи не з перших кроків нового патріаршества громадськість була заспокоєна запевненнями, що жодних реформ не буде. Адже реформа, за російськими поняттями, це щось подібне до стихійного лиха. Російському серцю набагато миліший уповільнений консерватизм вперемішку з істерією революції. Є, правда, й інші настрої в Церкві. Багатьом зрозуміло, що треба щось робити і змінювати всередині самої Церкви. Можливо, для заспокоєння цієї частини церковного співтовариства і заснована Міжсоборна присутність, про важливість якої багато говориться, у тому числі і самим Патріархом. Ось тільки результатів роботи цього інституту поки особливо не спостерігається. Всі внутрішньоцерковні зміни обмежилися тільки незначними і не цілком виправданими змінами кадрової структури органів Патріархії, а також установою нової громіздкої форми анкет для священнослужителів. І тут теж відбилася характерна риса російської віри - віра в бюрократію.

Ну а якщо вже взялися за дороги, то в першу чергу потрібно забезпечити, щоб вели вони в потрібному напрямі. "Верной дорогой идете, товарищи!"(рос.) - німо віщав вказуючою долонею багато разів збережений в камені на просторах від Бреста до Курил безсмертний Вождь, теж, до речі, дуже стурбований свого часу церковною проблемою.

Нині напрями доріг начебто радикально змінилися, але щось все ж залишилося, щось основне. Відповідь проста. Ще древні проголосили: "Всі дороги ведуть до Риму". Тобто, у випадку Росії, до Москви. До ролі Третього Риму Москва так і не дотягнула, але на роль місцевої примітивної його альтернативи цілком підійде. У цьому плані російська Церква в особі Московської патріархії завжди тягнулася за державою і намагалася внести свій вклад до загальної скарбнички ідеологічних амбіцій. Скажемо прямо, якось не зовсім зручно було пристроюватися до відверто безбожного ідеологічного мейнстриму радянських часів. Але і це в якійсь мірі вдавалося. Ну а тим більше зараз, коли є шанс стати у фарватер ідеології, то, як кажеться, гріх не скористатися.

Легко помітити, що і раніше претензії РПЦ МП на безумовне духовне лідерство зростали в прямій пропорції із зростом авторитету і впливу в ній глави Відділу зовнішніх церковних зв'язків. Тепер же торування цієї головної дороги пішло повним ходом.

Державне православ'я в першу чергу повинне забезпечити собі монополію. Якщо вже відштовхуватися від тези, що ми головні, тому що більшість населення асоціюють себе з православ'ям, то потрібно, щоб саме православ'я було представлене однією офіційною структурою. Тому розгром, який почався ще до інтронізації Патріарха Кирила, будь-якої помітної альтернативної православної юрисдикції в Суздалі з ще більшою рішучістю продовжився і далі. Такий досвід цінний для РПЦ МП і з чисто тактичної точки зору - боротьба ця йде в тісній зв'язці церковних і державних структур, і досвід такої "співпраці" може і обов'язково стане у нагоді. Можна не сумніватися, що "зачистка" православ'я з різним ступенем грубості і тонкості продовжуватиметься.

В рамках загальної стратегії логічно виглядають і активні спроби влиття в школи, в озброєні сили і інші структури, що мають владу над душами людей.Незважаючи на те, що рівень самих прихожан РПЦ МП залишає бажати кращого, навіть учбовий процес в приходських недільних школах далеко не налагоджений, Московська патріархія претендує на організацію деякого православного всеобучу в країні. Заздалегідь зрозуміло, що його якість при нинішньому потенціалі Церкви наперед приречена на плачевність. Але мета зовсім не в тому, щоб дати якісь знання, а в тому, щоб позначити територію, щоб громадяни з дитинства привчалися вважати себе православними і, тим самим, зміцнювалося в очах держави релігійне лідерство провідної церковної юрисдикції. На досягнення такої мети спрямоване і стало основоположним при нинішньому Патріарху "місіонерство", яке робить акцент не стільки на благовіщенні Христа, скільки на пропаганді власне РПЦ МП.

Така "зачистка" ведеться і на зовнішньому фронті. Після полонення РПЦЗ бої тут ведуться на підступах до Російського європейського Екзархату Константинопольського патріархату. Найважливіші віхи цієї боротьби - відкриття в Парижі, при вже існуючому там Свято-Сергієвому інституті "своєї" семінарії, а також успішна судова тяганина, в результаті якої в Російського Екзархату відібрали собор в Ніцці.

На ближніх фронтах розвивається наступальна тактика у напрямі України і Білорусі. Власне кажучи, в Білорусі особливо немає потреби в якійсь боротьбі - жодних домагань на автономію чи тим більше автокефалію тут не спостерігається. Але деякі нові методи переносяться і сюди. Московська патріархія чітко бере курс на обмеження взагалі усякої автономності і самостійності української і білоруської частки РПЦ МП. Багато що тут пояснюється зростаючою нервозністю московського центру з приводу успішного діалогу, який ведеться останніми роками, між УПЦ МП і УПЦ КП. Вжили рішучі заходи з блокування таких переговорів, успіх яких означав би втрату всіх позицій РПЦ МП в Україні. Відкликали "на підвищення" до Москви архимандрита Кирила (Говоруна), одну з ключових фігур у внутрішньоукраїнському церковному діалозі. Спостерігачами було зазначено вельми демонстративне звернення одного із заступників голови ВЗЦЗ до глави уряду України в обхід Київської митрополії. Менш помітним був такий же демонстративний прийом в Білорусі, де в обхід керівництва Екзархату відбулася зустріч іншого заступника голови ВЗЦЗ з однією з провідних осіб в білоруському уряді. Все це говорить про те, що така тактика обмеження автономності місцевих церков зовсім не випадкова. Навіть факт проведення в Києві виїзної сесії Синоду багатьма розглядається як знак того, що Києву надається значення не стільки першопрестольного міста УПЦ МП, скільки одного з інших найважливіших центрів Московської патріархії. Цілком можливий і такий варіант, що титул Патріарха Московського і всія Русі може бути доповнений згадкою його верховенства і в українській Церкві. Принаймні, на такому верховенстві особливо акцентував увагу і сам Патріарх Кирило під час свого візиту до України.

Український фронт важливий для РПЦ МП ще і тому, що тут теж боротьба ведеться в об'єднанні з державними інтересами Росії. Тим більше в переломний момент політичного життя цієї країни. Один білоруський священик на питання, яке головне діяння Патріарха він би особливо виділив за цей рік, так і сказав: "Він побував на Україні, підняв народ - ось і перемагає Янукович".

Отже діяльність патріарха-менеджера навіть з поверхневої точки зору більше схожа на діяльність не духовного пастиря, а політика, що дбає про державні і корпоративні інтереси. Звичайно, не можна сказати, що Патріарх цілком байдужий до внутрішньоцерковних проблем. Говориться багато хороших і правильних слів. Деякі з них навіть вселяють надію на справжнє відродження Російської Православної Церкви. Але поки це лише слова...

Людмила Суходольська

переклад Milites Christi Imperatoris