Письменник, публіцист, професор Римського університету Оксана Пахльовська про останній бастіон свободи на сході Європи

15-01-2010

• Категорія:

• Теги:

• християнство і політика |
• міжхристиянські відносини |
• інтерв'ю

Письменник, публіцист, професор Римського університету ОКСАНА ПАХЛЬОВСЬКА про релігійну ситуацію в Україні і довкола неї напередодні президентських виборів, про останній бастіон свободи на сході Європи.

"Портал-credo.Ru": У своїх статтях і книгах Ви постійно звертаєтеся до релігійних процесів в історії України. Якою ж бачиться в Європі релігійна карта України сьогодні?

Оксана Пахльовська: Україна - і православна країна, і католицька, і, певною мірою, країна, яка відчула вплив протестантизму, - є останнім рубежем демократичного світу на сході Європи. Позиціонування нашої країни в культурному полі Європи відбулося остаточно в ХVI-ХVII століттях, коли Україна, знаходячись в єдиному державному просторі з Польщею, стала реципієнтом засадничих європейських ідей. Це, перш за все, свобода особи, громадянські чесноти і контроль влади з боку суспільства.

В російській культурі невипадково спостерігається перманентна ворожість до "латинського світу". Цар Петро І забирав наших інтелектуалів до Москви і Петербургу для окультурення Росії, але того ж Степана Яворського і інших українських письменників називали там "латинники" і вважали носіями "латинської єресі". І мало що змінилося в цьому плані аж до Помаранчевої революції, хіба що в містифікаційно-конспірологічному баченні історії з боку Росії до "змови Ватикану" додалася нова складова - "змова Вашингтону".

- Наскільки я розумію, це надумана змова проти "російського світу", про яку так багато говорять сьогодні в Росії. Один український журналіст підрахував, що Патріарх Кирило в своєму обігу до українців кілька десятків разів виголосив словосполучення "російський світ" і всього лише три рази слово Христос. Що ж таке "російський світ"?

- У науково коректних термінах треба говорити не про "російський світ", а про світ православний. "Російський світ" - це міфологема, за допомогою якої Росія намагається надати форму своєму аморфному імперському тілу, вирішити протиріччя між національними і наднаціональними вимірами. Православний світ є частиною християнського світу, який, у свою чергу, складає одну з культурних ознак Європи. Росія ж протиставляє православ'я західному християнству, виносячи, таким чином, російське православ'я за межі християнського світу. Але в цьому є своя логіка. Насправді російське і українське православ'я - антиподи. Російське православ'я - це одержавлена релігія. Віра, підпорядкована політиці, - небезпечне явище, яке веде до фундаменталізму. З цієї точки зору Хантінгтон абсолютно правий, коли бачить в єдиній перспективі російське православ'я і іслам як ідеологічні основи фундаменталістської ідеології і автократії. В українському православ'ї домінантою є антропоцентричний вимір віри, яка не підкорилася світській владі, а вступала з нею в діалог, полемізувала і етично її коректувала. Загалом, коли б не цей історичний досвід, Україна, можливо, на сьогодні вже б загинула. Конфесійна диверсифікація стала рятівною для українського культурного коду.

- Але таким чином "розмивається" конфесійна цілісність України. Росія все-таки ідентифікується як православна країна.

- Основна проблема - в безрозмірній ідентичності Росії. Єва Томпсон, автор блискучої книги "Трубадури імперії", говорить про те, що в XIX столітті Росія протиставляла себе Заходу як уособлення слов'янства, відносно ж інших слов'ян виступала як об'єднуюча панросійська ідентичність, а відносно Кавказу і Азії презентувала себе як європейська реальність. Влада в Росії завжди пристосовувала ідентичність країни до відповідної політичної кон'юнктури. Для СРСР Болгарія була "шістнадцятою республікою". Після падіння СРСР деякі російські політики кричали про необхідність створення спільної Російсько-сербської держави, і дійсно, Сербія повелася як Міні-Росія на Балканах, ідеологічний клон "старшого брата". Балканська трагедія з Боснією і Косово повторює парадигматику того, що Росія зробила в Чечні і в цілому на Кавказі. З аналогічними ж результатами: дві православні нації шляхом геноциду радикалізували ісламський світ, перетворивши його на лабораторію тероризму і мафії.

Але сьогодні Болгарія - член Європейського Союзу. Сербія, при всіх своїх націоналістичних рецидивах, рухається до Європи. Балкани для Росії втрачені. Тобто відбувається дуже складний розлом православного світу - з непередбачуваними наслідками. І російський антиєвропеїзм може зіграти в цьому плані фатальну роль.

Росія пішла війною на Кавказ, на православну країну - Грузію. Пригадаємо, як в серпні 2008-го до Тбілісі наближалися танки і Ніно Бурджанадзе з жахом в голосі говорила: "Що ви робите? Зупиніться! Ми ж православна країна!" А тепер Росія ще і 50 мільйонів доларів заплатила могутньому союзнику - тихоокеанській державі Науру - за "визнання" факту розчленовування братньої православної країни.

Без жодної поваги Росія сприймає Білорусь, час від часу використовуючи політичний, а часто економічний пресинг в стосунках з нею. А що вже говорити про Україну, проти якої ведеться економічна, інформаційна і інша війна, - класична холодна війна - на всіх фронтах! І помітьте - саме з 2004 року, коли Росія вперше відчула, що така нібито покірна, зруйнована і розграбована Україна має потужний моральний, інтелектуальний, цивільний ресурс для європейської перспективи, пропонує переконливий альтернативний "проект" самій російській імперській ідеї. Власне, ця холодна війна проти України є перш за все холодною війною проти Європи як простору демократії, якої Росія насправді боїться. Адже мінімальні демократичні інновації несумісні з проектом відновлення Росії як нео-імперії. Тому недивно, що ново-старі ідеологічні принципи РПЦ МП формулюють єрархи, які за радянських часів носили погони під рясою. Це вбивство російського православ'я як віри.

- Формула царського міністра Уварова "Самодержавність, православ'я, народність" актуальна і для путінсько-медвєдєвської імперії? І влада в Росії як і раніше асоціюється з релігією, а Церква з владою?

- Одержавлене православ'я знову стало інструментом політичних маніпуляцій не лише в Росії, але і в Україні. У 2004 році імпровізованими захисниками православ'я проти Помаранчевої революції і Ющенко-"Антихриста" стали жителі найбільш русифікованих і зрадянізованих регіонів. У Криму проводилися маніфестації під червоними прапорами із зображенням Сталіна і написом "Православ'я або смерть". Чи можна уявити собі більше блюзнірство! Хто ж руйнував церкви і собори, хто їх грабував, хто глумився над віруючими, хто розстрілював священиків або розпинав їх на стінах в'язниць? Хіба не Сталін з компанією?

У цій радянсько-євразійській Україні виявило всю свою нерелігійну суть політичне російське православ'я: інститут, але не віра. Ці малоросіяни тим самим російським ликом шиті: хіба в 2004 р. Януковича на президентство не "благословляла" сама Божа Мати? І це одна з кардинальних відмінностей Росії від країн західного світу, який будувався шляхом дихотомії Вівтаря і Трону.

- Але віруючі теж можуть бути різними. Складно уявити інтелігентну православну людину, священика або мирянина, який прекрасно обізнаний про репресії, а часто і сам був їх жертвою, учасником якої-небудь маніфестації з портретом Сталіна на корогвах.

- Припустимо, що в Криму транспарантами розмахували напівграмотні люди, яким християнська етика рекомендує співчувати, але ж і Патріарх проголошує, що Київська Русь (тобто "Російський світ") - це "унікальний цивілізаційний проект", а Захід продукує "фантики". Це підміна понять, фальсифікат. Можливо, це дійсно "унікальний цивілізаційний проект", але унікальність його - в бездарній жорстокості. Знищити десятки мільйонів невинних людей - і не зуміти покаятися. Побудувати церкву на Луб'янці - і закрити проблему знищених людських життів...

Подібне не можливе в сучасній Європі. В Німеччині, наприклад, створена державна програма "Здолання минулого": це імператив для суспільства, яке прагне до морального очищення і хоче вберегтися від смертельних обіймів примар минулого.

Заполітизоване православ'я неминуче втрачає ідейну, інтелектуальну, етичну автономію. Тому сьогоднішній розкол православного світу, поглиблений антиєвропейським курсом Росії, може привести до невиправних наслідків. Ще і тому, що інтелектуальна спадщина православ'я - візантійські чи слов'янські теологи і філософи - це в основному матерія для фахівців, недоступна для середньостатистичного віруючого. Західне ж християнство має колосальну філософську традицію, інкорпоровану в сучасність. Святий Августин чи Франциск Асижський - наші сучасники, зокрема, і тому, що вони вміли універсально мислити. Тому є ризик, що православні народи, які опиняються зараз в Європі, не маючи достатнього інтелектуального захисту своєї віри, легко відмовлятимуться від православ'я. Це, перш за все, стосується молоді.

- Проте атеїзм і процеси секуляризації прийшли до України і Росії з Європи. І носіями цих ідей були не представники влади, а саме інтелігенція - філософи, вчені, художники, письменники.

- Не дивлячись на потужну секулярну традицію, все-таки європейська людина є продуктом християнської культури, вірить вона в Бога чи сперечається з Церквою. Головне те, що процес секуляризації проходив в Європі повільно і поступово, протягом багатьох століть. Вчені, письменники розхитували монополію церковної догми за допомогою ідей, аргументів, фактів, роботи думки, наукових відкриттів. Тому секуляризація стала процесом інтелектуального, зокрема, наукового прогресу, який привчив людину до критичних рефлексій, до відповідальності за свій вибір.

В Росії ж, навпаки, секуляризація була травматичною - чи йде мова про XIX століття, чи про нав'язаний репресіями атеїзм ХХ століття. Трагічна думка Ніцше "Бог помер" не має нічого спільного із зловісною "відміною" Бога декретом Сталіна або з хрущовським гротеском (Гагарін літав в космос і переконався, що "Бога немає"). А Достоєвський попереджав: "Бога немає - все дозволено". Вчорашній радянський атеїст сьогодні може бути лише формально віруючою людиною. Досить нагадати ситуацію в Західній Україні, де за радянських часів бути греко-католиком означало боротьбу, ризик, страждання. Означало не мати Церкви при владі, а бути християнином новітніх "катакомб". Тому носій цієї віри не лише має в собі її істинний вимір, але і втілює його в реальному житті. Це особливо видно в українській діаспорі: православні швидше розчиняються в зовнішньому світі, асимілюються, часто прагнуть відмовитися навіть від слов'янської ідентичності. А греко-католики організовують спільноти, школи, земляцтва. Дарують свою культуру і приймають іншу - відкрито і свідомо. Це і є "релігійне переживання реальності" як основа справжньої віри.

- Сьогодні в Україні готується діалог православних Церков, перш за все - УПЦ КП і УПЦ МП. Деякі релігієзнавці і політологи говорять про можливу конфесійну єдність українського народу в православ'ї. Як Ви, пані Оксана, можете прокоментувати ці процеси?

- "Єдність в православ'ї" - це теж міфологема в ситуації, коли існують такі кардинальні відмінності між українською і російською системами православ'я: православ'ям культурним і політичним, умовно кажучи. Пригадаємо знову ж таки 2004 рік: з одного боку, хресні ходи маргіналів і в цілому кримінальних елементів на захист російського православ'я з комуністами і Сталіним, а з іншого - на Майдані священики читають "Отче наш" на церковнослов'янській, українській, російській, польській, англійській, латинській мовах. Це не розкол православ'я, а розкол між Україною європейською і радянсько-євразійською. На захист європейської України тоді виступили українці, росіяни, євреї, поляки, татари, православні, католики, буддисти, мусульмани, протестанти... Словом, європейська країна з "єдністю в різноманітності", об'єднана ідеєю демократії. Це базова культурна парадигма України.

Проте не треба цим себе тішити: демократичні завоювання потребують системного захисту, який Україна як держава до цих пір не виробила. У нас, як і в Росії, "єдність в православ'ї" в російському варіанті привела до моральної деградації суспільства, в якому знищена етика праці, панує брехня і анахронічність мислення політиків, інертність людей, нездатність адекватно реагувати на актуальні виклики. Але очікуваний спаситель не прийде нізвідки. Він в нас самих - або є, або його немає. Марно критикувати політиків: їх сюрреалістичні заяви, їх продажність, їх інтелектуальна безпорадність - таке ж дзеркало українського суспільства, як музей зловісних воскових фігур в Кремлі, що нащетинилися зброєю, ненавистю, погрозами, - дзеркало суспільства російського. Римляни це зрозуміли ще до Христової ери: кожен народ має тих керівників, на яких заслуговує. Тішить лише одне, що українець, на відміну від росіянина, вміє над своїми політиками сміятися. Але цього недостатньо для гідного життя і привабливої перспективи на майбутнє.

- Чи бачите Ви перспективи самостійного розвитку православ'я української традиції?

- Українське православ'я, звичайно ж, врятується - і не виключено, що позитивно впливатиме на становище православ'я у всій Європі - лише в тому випадку, якщо Україна стане членом Європейського Союзу. Іншими словами, порятунок українського православ'я - не в єднанні з російським православ'ям, а у власній моральній автономії, в недоступності усіляким політичним маніпуляціям і в наповненні віри багатоплановими імпульсами сучасності.

Алла Бойко

доктор філологічних наук

професор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка

переклад Milites Christi Imperatoris