Греко-католицький єпископ прокоментував стосунки греко-католиків з протестантами

23-10-2009

• Категорія:

• Теги:

• Церква в Україні |
• УГКЦ |
• міжхристиянські відносини

Єпископ УГКЦ Богдан Дзюрах в ході он-лайн конференції роз'яснив відношення греко-католицької Церкви до баптистів, п'ятидесятників і інших протестантських церков.

Серед питань учасників веб-сервера конференції на порталі РІСУ було питання про відношення УГКЦ до баптистів, п'ятидесятників «і протестантів взагалі».

Владика Богдан відповів буквально наступне:

Другий Ватиканський Собор, говорячи про нез'єдинених з Католицькою Церквою християн, зазначає, що, хоч в одній і єдиній Христовій Церкві «вже від початку постали деякі тріщини, що їх суворо ганить апостол як гідні осуду (пор. 1 Кор 1нн; 11, 22), а в пізніших століттях зродились більші розходження, та немалі громади відлучились від спільноти католицької Церкви, деколи не без вини людей з обох сторін», додає: «Однак ті, що сьогодні в цих громадах народжуються та сповнюються віри Христової, не можуть бути оскаржені в грісі розколу, і їх братньою пошаною і любов'ю обнимає Католицька Церква», а «діти Католицької Церкви признають їх за братів у Господі» (Декрет «Про екуменізм», 3). Цю настанову Церкви намагаємося втілити на практиці у наших відносинах з братами-протестантами: підтримуємо дружні християнські зв'язки на рівні єрархії, співпрацюємо в рамках Всеукраїнської Ради Церков, обмінюємося делегаціями з нагоди різних свят (минулої неділі я сам мав нагоду брати участь у Святі вдячності, що його організував Союз євангельських християн - п'ятидесятників) - одним словом, намагаємося свідчити на ділі нашу віру в Христа Спасителя і євангельську любов, яка є душею нашого церковного життя.

Св. Павло зазначає, що Бог хоче, щоб усі люди спаслися і дійшли до пізнання правди (1 Тим 2, 4), а Другий Ватиканський Собор додає, що «священні дійства, які довершуються в братів від нас роз'єднаних, без сумніву можуть зроджувати справжнє життя ласки та треба уважати їх за здатних відкрити вступ у спільноту спасіння», підкреслюючи заразом, що «тільки через єдину католицьку Церкву Христову, що є загальною допомогою спасіння, можна досягти повноту засобів спасіння» (Про Екуменізм, 3). Втім, слід зазначити, що сама лише формальна приналежність до Католицької Церкви не запевняє людині автоматично святості чи спасіння. Тут діятиме принцип: кому багато дано, від того багато зажадають (пор. Лк 12, 48). То ж для усіх нас має стосуватися заклик св. Павла «у страсі та тремтінні працювати над своїм спасінням» (пор. Фил 2, 12), бо остаточно спасає всіх і всюди лише «віра, чинна любов'ю» (Гал 5, 6).

А щодо «максимального ступеня єретичності», за якого хтось може ще спастися, то я б радше не займався такою арифметикою, бо вона надто небезпечна. Щоб спастися, слід не просто бути «мінімалістом у злому», потрібно - принаймні, у своїх стримліннях і зусиллях - бути «максималістом у доброму». Нам не треба питатися Бога, скільки ще «можна» зробити зла, скільки ще «можна» жити в неправді, але треба радше питатися: як нам жити якомога краще, як наближатися щораз більше до правди і до Божого світла, як зростати щораз більше у любові. Лише той, хто щиро прагне пізнати УСЮ правду, хто намагається виконати УСІ Божі заповіді і любити Бога УСІМ своїм серцем, УСІЄЮ душею, УСІМА силами і УСІМА думками, може мати надію в Господі на своє спасіння. Такий є напрямок, такою є дорога спасіння, і я бажаю усім Вам і собі саме на цій дорозі чинити що раз більші поступи!

http://www.risu.org.ua