Пункт 1 : Дякувати Господу Богові нашому за виявлені ним благодіяння


Подяка слідує з самої структури людського буття. Людина отримує життя і все, що з ним пов'язане. Дякувати - це означає приймати життя. Саме слово "подяка" (грец. eucharistia) в грецькій мові утворене від двох коренів - "eu" ("дуже добре") + "charidzomai" ("приносити комусь задоволення" або "charis" ("те, що несе радість"). Дякувати - означає приносити задоволення іншому, бути для нього джерелом радості. Подяка сама по собі виходить з переживання радості і насолоди життям. Відсутність вдячності в житті людини свідчить про відсутність радості. Не дякує за життя той, кому не хочеться жити. У гірких словах: "я не просив, щоб мене народжували", які вириваються у нас в хвилини глибокого розчарування, правди мало, оскільки ніхто з нас і не міг сам просити про життя. У них немає радості і вдячності за життя, і тому так багато болю і відчаю. У першій частині іспиту совісті роздумуємо над тим, чи пізнали ми дійсну радість і насолоду від життя . Позитивне відношення до власного життя і повне його прийняття є фундаментом всіх проявів людського життя: фізичного, соціального, родинного, професійного, інтелектуального, емоційного і духовного. Духовний - як вищий прояв людського життя - об'єднує в собі всі інші "потоки" буття.

Якщо людина не пізнала радості життя і не дякує за нього, внутрішньо вона подрібнюється. «Вони, пізнавши Бога, не прославляли Його, як Бога, і не дякували, але знікчемніли своїми думками, і запаморочилось нерозумне їхнє серце. Називаючи себе мудрими, стали безумними» (Рим.1:21-23). У сьогоднішні часи багато людей приймають екзистенціальний песимізм за прояв мудрості і "тверезий погляд на речі". Проте Біблія оцінює таку філософію однозначно - як різновид людської сліпоти. Похмурий погляд на життя, навіть якщо його назвати "реалізмом", походить зазвичай від відчаю, який є ніщо інше, як ілюзія. Той, хто дивиться на життя крізь "рожеві окуляри" і той, хто бачить все в "чорному кольорі", в рівній мірі не мають рації, тому що рожевий і чорний - всього лише два відтінки в палітрі фарб, якими іскриться людське життя. Відсутність вдячності є знаком не тільки якоїсь тимчасової кризи, але, перш за все, загального внутрішнього подрібнення. Невдячність - це гріх. Святий Павло вказує на невдячність в переліці найважчих людських недоліків: "Знай же ти це, що останніми днями настануть тяжкі часи. Будуть бо люди тоді самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, горді, богозневажники, батькам неслухняні, невдячні, непобожні, нелюбовні, запеклі, осудливі, нестримливі, жорстокі, ненависники добра, зрадники, нахабні, бундючні, що більше люблять розкоші, аніж люблять Бога" (2 Тім 3, 1-4).

Невдячність - це гріх невіри. Він походить від людської зарозумілості і дурості. Зарозумілість спонукає людину вірити в те, що вона всім зобов'язана лише самій собі - своїй роботі, своїй підприємливості, своєму розуму. Дурість же позволяє вважати, що все відбувається само по собі і весь світ ходить у людини в боржниках. Вдячність властива дійсній вірі. Вона повинна бути вихідною точкою не лише у іспиті совісті, але і в будь-якій іншій молитві. Вдячність виходить з внутрішнього визнання того, що все походить від Бога, що Бог є джерело всякого добра. Тому в своїх посланнях святий апостол Павло постійно закликає до частої подячної молитви: " І все, що тільки робите словом чи ділом, усе робіть у Ім'я Господа Ісуса, дякуючи через Нього Богові й Отцеві" (Кол.3:17). "Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі" (1Сол.5:18). " Ми завжди повинні подяку складати за вас Богові, браття, як і годиться, бо сильно росте віра ваша, і примножується любов кожного з усіх вас один до одного"(2Сол.1:3)." Дякуючи завжди за все Богові й Отцеві в Ім'я Господа нашого Ісуса Христа" (Єф 5, 20). У кожній ситуації можна знайти радість і поділитися нею з Богом в подячній молитві, бо Він присутній і діє в кожному моменті часу і у всякому місці - впродовж всього нашого життя. Відчуття вдячності повинне керувати нами у всіх наших справах.

Показна вдячність.

Ісус застерігав нас від показної вдячності, в якій людина віддає хвалу не Богові, а самій собі. Фарисей з притчі про митаря і фарисея в своїй молитві проголошує "дякую", але сам контекст, в якому вжито це слово, протирічить всім уявленням про духовну вдячність: " Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митник. Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю! "(Лк.18, 11-12). У цій молитві "ролі" людини і Бога помінялися місцями. Людина хоче, щоб Бог хвалив її, а не він - Бога. Бог перетворюєтся всього лише в свідка виняткової доброти і побожності фарисея, і його молитва сповнена зарозумілості по відношенню до Бога і людей. "Вимогливість для себе" і претензійність завжди ворожі духу вдячності. Якщо в нас прихована егоїстична вимогливість і гординя, ми шукатимемо визнання своєї значущості і незамінності замість того, щоб дякувати. І навіть коли ці відчуття не виявляються в наших словах, вони відгукнуться в думках, переживаннях, а, головне - у вчинках. Розвиток здатності дякувати веде до необхідності боротьби з самолюбованням. Дух самовдоволення і "вимогливості для себе" руйнує і зв'язки між людьми. Найяскравіше це видно на прикладі людської любові. Коли в будь-які стосунки - між друзями, між нареченими або чоловіком і дружиною - втручаються якісь претензії до іншого, близькість починає зникати, і це незрідка приводить до повного розриву. Вимагання любові і симпатій здатне знищити навіть найміцніші взаємини. Ніколи не можна вимагати любові. На любов людина може лише відповідати. Її не можна зводити до понять обов'язку і права. Любов - це завжди добровільний дар. Вона вимагає свободи як від того, хто її дає, так і від того, хто її приймає.

Іншим ворогом істинної вдячності є егоцентризм, який виявляється в прагненні людини постійно порівнювати себе з іншими. Стоячи поряд з ближнім, егоцентрик постійно думає: "А я кращий або гірший", і це психічно вимотує його. Вдячність людини, егоцентрично орієнтованої по відношенню до всього світу, може бути лише показною, зовнішньою, оскільки в ній мало прославлення Бога і любові до інших людей. Вдячність спонукає нас приймати все як дар, відчувати себе жебраками духом і з покорою усвідомлювати, що ми "нічого не можемо зробити без Нього".

Порівняння - в свою користь - себе з іншими означає, що людина відчуває свою цінність, і тому вважає себе "багатою". Багатому важко увійти до Царства Божого саме тому, що він, зводячи своє царство з власних багатств, не може з вдячністю прийняти Божі дари. Прикладом породженої егоцентризмом невдячності можуть стати дев'ять прокажених, котрих зцілив Ісус. Десятого, що повернувся, щоб подякувати за дар зцілення, Ісус запитав: " Чи не десять очистилися? Де ж дев'ять? Як вони не повернулись віддати славу Богові, окрім цього іноплемінника?" (Лк 17, 17-18). Ці дев'ять були настільки поглинені собою - спочатку своєю хворобою, а потім своїм зціленням, що не помітили Того, хто позбавив їх від нещастя. Егоцентризм робить людину нездатною до пізнавання того, хто Дає дари, а значить - робить людину нездатною до вдячності. Справжня вдячність вчить нас глибоким взаєминам, відкриває для безкорисливої любові Бога до людей, показує радість відповіді любов'ю на любов. Саме вона дозволяє нам осмислити, що "блаженніше давати, ніж приймати" (Дія.20,35). Справжня вдячність вимагає тої безкорисливості, яка допомагає нам слідувати словам Ісуса: " Так і ви, коли зробите все вам наказане, то кажіть: Ми нікчемні раби, бо зробили лиш те, що повинні зробити були! " (Лк 17, 10).

©Milites Christi Imperatoris