Католицький Харизматичний Рух у контексті пневматологічної традиції греко-католицької Церкви (оновлено)

25-09-2009

Маргітич Олесь Іванович

Коло проблем, котрими окреслюється сучасний харизматичний рух у греко-католицькій церкві, і який є яскравим виразником пневматологічної традиції Церкви, є малодослідженою цариною як в українській теології, так і в релігієзнавстві. В Європі і США від моменту появи харизматичного руху, в основі якого лежить містичний рух за віднову християнства в Святому Дусі і до прийняття так званих "Документів з Малінес" (офіційних документів про рух віднови в Святому Дусі в Католицькій церкві) відбувалось глибоке критичне дослідження даного феномену в житті церкви. До цього долучились ряд провідних католицьких теологів: кардинали Леон Йосиф Суененс та Йосиф Рацінгер, отець Ранієро Канталамесса, Геріберт Мюлен та інші. В Україні досліджувана проблематика висвітлювалася лише в поодиноких статтях священників - "провідників" даних рухів, та на офіційних сайтах католицьких спільнот. Найбільш ґрунтовно пневматологічну традицію Східного богослов'я досліджує у своїх працях отець Раніеро Канталемесса (проповідник папського двору).

Розглядаючи функціонування харизматичного руху у Католицькій церкві не можна розглядати його відокремленим від містичної, та пневматологічної традиції Церкви. Саме Святий Дух є силою пророків, апостолів і мучеників: "Я ж повний сили, Духу Господнього, і справедливости й потуги, щоб виповісти Яковові його переступ та Ізраїлеві - гріх його." (Міх. 3, 8), а святий Павло переконує: "Бо Бог дав нам не духа страху, а сили, любові й поміркованості." (ІІ Тим. 1, 7). Ведучи мову про християн, яких змушували боротися з дикими звірами на аренах античних цирків, святий Тертуліан називає святого Духа "тереном мучеників" [22, 3]. Святий Кирило Єрусалимський, зокрема пише: "Мученики стають мучениками силою Святого Духа" [10]. У вище навединих цитатах бачимо сильну теологічну прив'язку до пневматологічного життя Церкви.

Для того, щоб осягнути повноту природи Святого Духа у традиції Східного богослов'я потрібно проаналізувати етимологічні особливості природи Святого Духа. У семітських мовах слово дух жіночого роду. Цей факт спричинив, що в певних богословських середовищах, особливо якщо йдеться про давніх сирійських авторів, розвинулася доктрина про Святого Духа як "матір". Це підкреслювало лагідний характер особи Духа. Тим, що знищило Адама після первородного гріха, було на думку одного з сирійських авторів наступне: "Він не міг більше досвідчувати правдивого небесного Отця, ані доброї та ласкавої Матері, благодаті Духа, ані солодкого та спрагненого Брата - Господа" [13, 42]. Внаслідок зловживання цією темою гностиками, святоотцівська традиція дуже швидко віднесла особливість роду Третьої Божої Особи на маргінес церковного Передання. Однак можемо ствердити з певністю, що як в Об'явленні, так і в Традиції, найменшим чином підкреслюється "чоловічність" Святого Духа (першою особою є "Отець", другою - "Син", який історично був чоловіком).

Не спекулюючи на тему Духа як "матері", православні автори не боялися однак вживати терміну "матір", говорячи про функцію Параклета. Святий Дух, як говорив один зі стародавніх авторів, навчив нас взивати до Бога "Авва!", і саме тому поводиться як: "...як матір, яка навчає свою дитину слова "батько" і повторює це слово з дитиною до того часу, аж поки замість якогось дитячого лепету, дитина буде в стані, навіть уві сні, вимовити "отче"" [19, 31].

Святий Василій Великий відповідає геніально просто: "Святий Дух є Тим, який творить довіру (oikeiosis) з Богом" [4]. Це біблійний образ. В посланні до Ефесян читаємо: "Бо через нього, одні й другі, маємо доступ до Отця в однім Дусі. Отже ж ви більше не чужинці і не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі... на ньому ви теж будуєтеся разом на житло Бога в Дусі." (Еф. 2, 18-19, 22). Після висвітлення ролі Святого Духа у ділі створіння, новий розділ свого трактату святий Василій Великий починає словами: "Натомість коли йдеться про Ікономію щодо людини, яка здійснюється через "Великого Бога і Спасителя Нашого Ісуса Христа" (Тит. 2, 13), через благодать Божу, хто ж заперечить, що вона здійснюється виключно завдяки благодаті Духа?" [4]. У цих словах з'являється відлуння, яке стосується великого відкриття стосовно Святого Духа. Діахронічно, тобто у часовому контексті, Святий Дух діє передусім у створінні, а згодом у ділі відкуплення. Синхронічно, у просторовому контексті, Він діє у просторі всесвіту, й одночасно у лоні самої Церкви. Отже ,"...не можна заперечувати того, що у нашому житті може мати місце особливо сильне, таке, що здатне змінити людину, досвідчення благодаті, яке відкриває абсолютно нові життєві горизонти, визволяє та залишає значний слід у християнському житті. Його можна назвати хрещенням у Дусі" [пор. 20, 308].

Через те, що ми називаємо Хрещенням у Дусі, досвідчуємо власне Святого Духа. Досвідчуємо Його дії у молитві, Його влади у нашому служінні, Він стає для нас Утішитилем у труднощах, світлом, коли ми здійснюємо вибір. Перш ніж ми досвідчимо Його у харизмах, досвідчуймо Його як Духа, який змінює наше нутро, додаючи сили та наснаги прославляти Бога, дозволяє відкривати нову радість та відкриває наш розум на розуміння Святого Письма, а передусім вчить проголшувати Христа Господом, додає відваги прийняти нові часом складні виклики у служінні Богу та ближньому. Тайна Хрещення є моментом, коли людина народжується із Духа (пор. Ів. 3, 5), і коли починає "входити у нове життя" (Рим. 6, 4). Хрещення є не лише початком нового життя, але також є його формою і зразком. Спосіб, яким можна осягнути хрещення (занурювання і винурювання) є символом смерті та воскресіння. Святий Василій Великий пише: "Повторне народження, як це пояснює саме слово, є початком іншого життя. Щоб почалось інше життя, треба зав'язати із попереднім... Господь, який управляє нашим життям, визначив для нас закон хрещення, у якому міститься тип смерті і життя. Вода виражає символ смерті, а Дух приносить заповідь життя" [4]. Це власне спричинило те, що "вони вийшли з себе" аж до тієї міри, що зовні здавалися п'яними (пор. Ді. 2, 13). Таку несподівану зміну у поведінці апостолів не можна пояснити ніяк інакше, як тільки тим, що у них раптово розгорівся вогонь Божої любові. Справи, які вони у той момент здійснювали, може чинити тільки Любов. Апостоли, так як і пізніші мученики, були фактично "п'яні", - коментують Отці Церкви, але "п'яні любов'ю, яку спричинив у них палець Божий, яким є Святий Дух" [1]. П'яні, бо втамували свою спрагу розкішним струменем. "П'яні через тверезий напій, якій усмиряє гріхи та оживлює серце" [10].

Ми вже маємо достатньо знання, щоб синтезувати та застосувати у нашому житті увесь багатющий біблійний та богословський зміст, закладений у дійсності духовного помазання. Святий Василій говорить, що Святий Дух завжди був присутній у житті Господа, стаючи Його помазанням та нерозлучним товаришем, так, що уся діяльність Христа здійснювалася у Дусі [пор. 23, 41]. Мати помазання означає мати Святого Духа "нерозлучним товаришем" у житті, усе робити "в Дусі", у Його присутності, під Його керівництвом. Це передбачає певну відповідальність, мотивацію до дії, зворушення або, як говорить апостол Павло "дозвіл на те, щоб Дух провадив" (пор. Гал. 5, 18). При такому підході помазання є більше даром Духа, ніж нашим діянням. "(Ісус) отримав першим помазання, і якщо так можна сказати повноту помазання миром радості; Його друзі натомість, згідно своїх вчинків, отримали частину Його помазання. Отже Христос є Главою Церкви, а Христос і Церква є одним Тілом, то миро з голови спадає на бороду (а борода є символом досконалого чоловіка) Аарона (пор. Пс. 133, 2), а спливаючи з бороди, миро досягало краю одежі" [18].

Згідно із біблійною лектурою Святий Дух є дорогоцінним миром, вилитим на голову нового, Найвищого Священика, яким є Ісус Христос; почавши від Голови, миро поширюється як "пляма мира", спливаючи додолу, вздовж Тіла Церкви, аж на край її шат, тобто до місця, в якому Церква стикається зі світом.

Висвітлюючи проблему Святого Духа у Його дієвій присутності Східні Отці, аналізуючи чуда Божі писали: "У душі, наповненій Божим Духом, дуже добре видно такі ознаки: чуда та покору. Якщо обидві ці ознаки досконалим чином виявляться в душі, тоді зрозуміло, що вони засвідчують про присутність у ній Святого Духа" [5]. Східна пневматологія постійно апелювала до надприродніх харизм: "Хоча віра є одним словом, вона однак має подвійне значення. Перший вид віри, це той, що стосується релігійних істин. Це приготування душі до чогось. Він помагає душі... Є ще другий вид віри - дар благодаті Христа: "Одному бо дається через Духа слово мудрости; іншому, згідно з тим самим Духом, слово знання; іншому віра у тім самім Дусі; іншому дар зцілення у тім єдинім Дусі" (І Кор. 12, 8-9) [пор. 8, 79]. Ця віра, яку уділяє Святий Дух як дар благодаті, стосується не лише релігійних істин, але також спричинює щось надзвичайне. Хто має цю віру другого виду, скаже горі: "Перенесися звідси туди - і вона перенесеться" (Мт. 17, 20)" [10].

Ця прерогатива Духа, завдяки якій Він уможливлює чинення чуд, є однією з найбільш поширених у житті Ісуса та в житті ранньої християнської спільноти. Можливо, в уявленні Ісусових сучасників, Він був для них більше чудотворцем, ніж пророком. Словом, яке найчастіше вживається у Євангеліях, щоб окреслити ці чудесні діяння, є власне слово dynameis - діла потуги. Апостольські Діяння описують Ісуса як "Назарянина, якого Бог засвідчив серед вас силою, чудами і знаками" (Ді. 2, 22). Сам Ісус приводить свою здатність чинити чуда як аргумент автентичності власної місії: "сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресють і вбогим проповідується Добра Новина" (Мт. 11, 5). Свою здатність виганяти злих духів та чинити чуда Він приписує присутньому у Ньому Святому Духові (пор. Лк. 4, 18), і саме таким було і переконання Апостолів (пор. Ді. 10, 38). Дух "був при Ньому неустанно, коли Він чинив чуда", - стверджує святий Василій Великий [4].

Аналізуючи найбільш контраверсійну дію Святого Духа через вживання дару мов (йдеться про гласолалію), а якщо точніше про юбіляцію (спів на мовах), спадщина Отців церкви рясніє численними свідченнями: "Прекрасним є море, і воно схиляє до прослави Бога, але ж наскільки прекраснішою є ця спільнота, у якій звук голосів подібний до хвилі, яка відбивається від берега. Один єдиний голос чоловіків, жінок та дітей підноситься як молитва, яку ми заносимо до Бога. Якийсь глибокий спокій утримує цей хор у злагоді" [3]. Згідно юбіляції, цей спів зворушує серця і готує їх до прийняття Божої істини, а також Його правди. Святий Августин наступним чином згадує ефект, який у момент навернення викликав у ньому релігійний спів, який він почув у Мілані, завдяки святому Амврозію: "Скільки ж разів я плакав, слухаючи Твої гімни та кантати, проникнутий прекрасним співом Твоєї Церкви. Ці голоси вливалися у мої вуха, а коли Твоя істина по краплі стікала до серця, то це спричиняло у ньому гаряче відчуття побожного піддання" [1].

Аналізуючи Східну пневматологію, часто бачимо порівняння Святого Духа з містичним Світлом. На Сході тема світла у богослов'ї Святого Духа відіграє таку роль, яку тема любові відіграє у латинській церкві. Якщо на початку символ світла використовували для підтвердження Божественної природи Святого Духа, то дуже швидко це визначення почали вживати для пояснення чогось із Його іпостасі, тобто особи. Як у випадку води вирізняємо три її синоніми: джерело, ріку та струмок, так само і щодо світла, вирізняється сонце, його блиск, а також промінь [пор. 23]. Джерелом і сонцем є Отець, рікою і блиском - Син, струменем і променем - Святий Дух. Ще святий Григорій Ніський застосовує цей тринітарний символізм, намагаючись відмежувати його від небезпеки, яку він у собі таїв. Ця небезпека полягала у тому, що вона вела до визнання нижчості Сина щодо Отця, а Святого Духа - щодо Одного і Іншого. Порівнюючи Отця із сонцем, а Сина із промінням, що з Нього виходить "як інше сонце", він поширює це порівняння і на Святого Духа, говорячи: "Існує також інше, подібне світло, яке так само, безперервно у часі, не від'ємне від народженої світлості, яке завдяки ній розливається, маючи своїм іпостасним джерелом первісну світлість. Це світло, так як і те, про яке ми говорили раніше, блищить та освячує, а також виконує інші завдання, притаманні світлу" [17]. Світло, разом із явищами які його супроводжують (переміни людини та її повне внутрішнє і зовнішнє занурення у світло), є одним із базових елементів східного богослов'я, особливо містики, пов'язаної зі Святим Духом. Прекрасний приклад зустрічаємо у біографії святого Серафима Саровського, коли він повчає одного зі своїх учнів щодо приходу Святого Духа. На дворі зима, вони обидва знаходяться на вулиці і рубають дрова, йде сніг, раптом святий просить учня, щоб той подивився йому у вічі. Що бачить учень? Нічого, крім променів світла, яке розходиться довкола в радіусі кількох метрів, кидаючи відблиск на сніг, який продовжує падати, поволі вкриваючи землю. Недостойний монах Серафим уподібнюється людині, яка говорить, а його обличчя ніби занурене у полуденне сонце [6, с. 151]. Так сталося завдяки тому, що на нищ зійшов Святий Дух.

Аналізуючи численні праці Східних Отців Церкви можна сказати, що Східна теологія повністю просякнута Світлом Святого Духа. Досвідчувані містичні пережиття адекватно трансформуються у сучасне життя харизматичних спільнот. Віянням Духа був створений світ, через «горіння» Духа зародилася Церква, саме через Харизматичну Віднову Церква Католицька церква отримує нове пожвавлення віри та передавання цього Світла через «Нову євангелізацію» Церкви.

Література:

1. Августин, Визнання. - http://christusimperat.org/bibl/Spovidj_avgustin.rar
2. Амман А. Путь Отцов. Краткое введение в патристику. - М. - 1994. - 240 с.
3. Великий Василій, Гексаемерон. - http://christusimperat.org/bibl/Vasyli_Shestodnev.zip
4. Великий Василій Про Святого Духа. - http://christusimperat.org/bibl/Otci/Basilus_Spiritus.rar
5. Великий Григорій, Діалоги.
6. Горяинов Иван, Серафим Саровский, Беседа с Мотовиловым.
7. Документи Другого Ватиканського Собору. Конституції, декрети, декларації. - Львів: Свічадо, 1996. - 757 с.
8. Духовна спадщина отців. Святий Єфрем Сирійський. - Львів: Місіонер, 2001. - 235 с.
9. Духовна спадщина отців. Святий Мкарій Великий, Евагрій Понтійський. - Львів: Місіонер, 2002. - 257 с.
10. Єрусалимський Кирило, Катехизи. - http://christusimperat.org/bibl/Otci/Mistagogein.rar
11. Ісповідник Максим, Різні розділи.
12. Катрій о.Юліан ЧСВВ. Перлини Східних Отців. - Львів: Місіонер, 1990.- 340 с.
13. Киприан. Патрология. - Москва. 1996. - 185 с.
14. Лосский В. Н. Очерк мистического богословия восточной церкви. Догматическое богословие. - Москва, 1991.-288 с.
15. Мистическое богословие восточной церкви.- Москва: Фолио.- 590 с.
16. Назіазький Григорій, Мови.
17. Ніський Григорій, Проти Євномія.
18. Оріген, Проти Цельсія.
19. Палама Григорій, І Гомілія про Переображення.
20. Рагнер Карл, Форгрімлер Герберт. Короткий теологічний словник. - Львів, 1996. - 663 с.
21. Святий Дух. Вибрані тексти. - Івано-Франківськ, 2007. - 49с.
22. Тертуліан До мучеників.
23. Тертуліан, Проти Праксеза.
24. Cantalamessa Raniero. Piesn Ducha Swietego. - Warszawa, 2003. - 502 c.

 

© Milites Christi Imperatoris

Доповіді про Католицький харизматичний рух на міжнародній конференції "Україна і Ватикан"
(gladiuschristi@yahoo.com)