Йозеф Майр-Нуссер

• Категорія:

• Католики - свідки віри

У рубриці «Свідки» ми познайомимо вас з блаженним Йозефом Майр-Нуссером (1910-1945), який дав щире свідчення християнської совісті: переконаний, що любов і послух належать одному лише Богові, він відмовляється давати присягу Гітлеру, поплатившись за це самим життям.

В очах наших сучасників, не зрідка цинічних або розчарованих, історія Йозефа Майр-Нуссера може здатися марною жертвою, викликаною лише впертістю вольової людини, що не усвідомлено наполягла на своєму і не пішла на компроміс з власною совістю. Але в очах віруючої людини його вигук - « Не дам присягу Гітлеру!» -- з яким і асоціюється пам'ять про Майр-Нуссера, - з'являється як щире і усвідомлене свідчення того, що любов і послух християнина належать одному лише Богові.

4 жовтня 1944 року Йозеф знаходився в казармі СС - нацистській політичній поліції -- куди був незаконно відправлений для військової служби не дивлячись на те, що мав італійське громадянство: Гаагська угода забороняла окупантам рекрутувати для власних цілей громадян зайнятих територій. Разом з вісьма десятками південнотірольських однополчан він повинен був виголосити наказану присягу абсолютної і сліпої вірності: «Даю тобі, Адольф Гітлер, фюрер і канцлер Рейху, клятву вірності і відваги. Урочисто обіцяю послух тобі і поставленому тобою начальству аж до смерті. Нехай допоможе мені Бог».

Досить було підняти руку для нацистського привітання і відкрити рот, навіть не виголошуючи ні звуку, щоб уникнути всіх проблем. Йозеф був простим солдатом, як і безліч інших; швидше за все, він ніколи б не отримав жодних важливих доручень в ті судорожні останні місяці Другої Світової війни. Проте, він підняв свій сильний, ясний голос: «Пан майор, я не можу присягатися Адольфу Гітлеру в ім'я Бога, тому що я віруючий католик».

Це було природним наслідком духовної дороги, яку Йозеф, на той момент тридцятитрилітній, пройшов з дитинства в своїй парохії. Йозеф Майр-Нуссер народився 27 грудня 1919 року в Больцано, що входив до складу Південного Тироля, в тому ж році анексованого Італією; у п'ятирічному віці втратив батька, який помер від холери під час служби в австро-угорській армії. Закінчивши початкову школу, хлопчик записався в середнє торгівельне училище, щоб після його закінчення відразу почати допомагати сім'ї. Мама одна ростила сімох дітей. У віці 23 років на ткацькій фабриці Еччель Йозеф познайомився з Хільдегард Штрауб, яка працювала там же секретарем. Молоді одружилися в травні 1942 року.

У 1934 році Йозеф прочитав Фредеріка Озанама, молодого парижанина, який за сто років до того став одним з організаторів Конференцій Св. Вінсента де Поля, присвячених справам милосердя. Французький письменник справив незабутнє враження на Йозефа Майр-Нуссера, давши йому відповідь на питання, які його тривожили. Через чотири роки, роздумуючи про своє служіння на посту керівника Конференції Св.Вінсента в Больцано, він пише: «Бути головою Конференції означає володіти серцем, повним розуміння. Лише керівник, вільний від особистих амбіцій і від дріб'язковості, вміє повністю присвятити себе іншим з любов'ю, може заслужити на пошану, любов і одностайність своїх співбратів.... Ми, брати Св. Вінсента, не можемо забувати про наш обов'язок давати добрий приклад».

Одночасно Йозеф займався і координацією групи Католицької Дії, президентом чоловічої гілки якого на єпархіальному рівні він став в 1934 році. В окружному посланні, написаному після свого обрання, він з фотографічною точністю описує те, що вже було видимим на горизонті: «період, коли світогляду і дії католицтва серйозно загрожує інтернаціоналізм різних видів: ліберизм, більшовизм, капіталізм, гіпернаціоналізм і тому подібні, як би не називалися ці темні сили, які відкидають визнання найвищих цінностей і направлені цілком на земне життя». А через кілька років він коротко описав розвиток ситуації: «Все більш виразно виділяються два протистоячі фронти: девіз першого - «Світ - для Христа», а другий відданий Сатані як верховному вождеві».

У Південному Тиролі, де економічна криза і політична нестабільність спонукали багатьох шукати притулку в рядах партії Гітлера - якого сприймали як захисника німецькомовних тірольців від націоналізму італійських фашистів, - Йозеф Майр-Нуссер порахував своїм обов'язком просувати ідею діалогу між двома національними культурами. Але в червні 1939 року Німеччина і Італія підписали договір, згідно якому німецькомовні жителі Південного Тироля повинні були зробити вибір: або переселитися в Рейх не пізніше ніж кінець 1942 року, або залишитися і асимілюватися з італійською культурою.

Це було справжнім ударом для тих, хто вважав за можливе мирне співіснування, особливо коли виявилося, що 70 відсотків зацікавленого населення вибрали еміграцію до Німеччини. У спробі розвіяти міф про «Велику Німеччину», наполегливо поширюваний нацистською пропагандою, Йозеф з декількома друзями заснував нелегальний гурток імені Андреаса Хофера Бунда (т.з. Лігу «Андреас Хофер»), за допомогою якого вдалося привести людей до певної згоди на культурному рівні і збільшити число тих, хто вирішив не покидати Південний Тироль.

Коли після 8 вересня 1943 року німецька армія підпорядкувала собі весь Південний Тироль, в гуртку утворилася партизанська група, яка збиралася вести озброєну боротьбу з нацистами. Йозеф не забажав стати членом цієї групи, оскільки його відношення до життя не дозволяло йому взяти в руки зброю. Проте, йому не вдалося уникнути наказу з'явитися в казарму СС, де він і прийняв драматичне рішення, яке коштувало йому життя.

27 вересня 1944 року, за тиждень до того, як він відмовився присягати Гітлеру, Йозеф в листі дружині з Кенітської казарми розповідав про свої почуття і повідомляв про своє рішення: «Більш всього мене мучить думка про те, що моє свідчення у вирішальний момент може спровокувати тимчасові страждання тобі, моя вірна супутниця. Необхідність такого свідчення безперечна, два світи зіткнулися між собою. Мої начальники з граничною ясністю показали, що вони відкидають і ненавидять те, що для нас, католиків, священне і недоторканно. Молися за мене, Хільдегард, щоб під час випробування я діяв без страху і без зволікання відповідно до того, що мені диктує Бог і моя совість».

Ввечері 4 жовтня Майр-Нуссер був арештований як ворог німецького народу; його тимчасово поміщають в камеру колишньої божевільні в Кенітці, де він пише про свої релігійні переконання, які спонукали його до скоєного. Один з листів, адресованих Хільдегард і датований 12 листопада, підтверджує, що дружина розділяла всі його рішення: «У твоєму листі мене особливо наповнили радістю слова про нашу любов. Так, це було воістину перше кохання, глибоке і справжнє! Оскільки я тебе знаю і знаю, що нас над усе зв'язує глибокими узами, я упевнений: ця любов вистоїть і в жорстокому випробуванні, до якого мене змусив крок, зроблений у згоді з моєю совістю! Хільдегард, люба дружина, тримайся! Бог не залишить ні тебе, ні мене! Коли Господь просить у нас жертву, Він дає і сили, щоб її принести!»

Біограф Майр-Нуссера Франческо Коміна підкреслює, що «його рішення було підкріплене думкою про перші християнські спільноти. Скільки молодих християн відмовилися присягати імператорові! Йозеф згадував про подвиг священомученика Максиміліана, про якого читав, - цей римський солдат був вбитий в 295 році в Африці, після виголошення вироку. На полі бою він відмовився присягати у вірності імператорові. «Я - християнин -- сказав він -- і не можу вбивати». Хільдегард також розповість згодом, що вона читала в той період «Листи з в'язниці» святого Томаса Мора, обезголовленого в 1535 році за те, що він побажав залишитися вірним Богові, а не Генріху VIII. Хільдегард цитувала текст, який дуже добре передавав ситуацію її чоловіка: «Я більш ніж впевнений: якби я присягнув на вірність, я б завдав смертельного удару своїй совісті, прекрасно знаючи, що ніколи не зміг би змусити її думати по-іншому».

Переведений 14 листопада в Гданську в'язницю, Йозеф пише свій останній лист. Він датований 5 грудня: «Я поки не можу сказати, коли вирішиться моя доля, і прошу тебе потерпіти. Бог, Отець, який пильнує над нами з любов'ю завжди і всюди, нас не покине». В січні 1945-го Йозеф був засуджений трибуналом СС. Вирок не підлягав відміні, але замість негайного розстрілу його відправляють в нацистський концтабір Бухенвальд, у восьмистах кілометрах на південь від Гданську. Таким чином суддя вважав, що перебування в таборі зможе переконати його і змусити підкоритися законам.

У перших числах лютого Майр-Нуссер вирушає в дорогу по залізниці, у вагоні, призначеному для перевезення худоби, куди помістили чотири десятки ув'язнених. Мороз, бомбардування і поломка паровоза затрудняють хід поїзда. Йозефу вдається зав'язати теплі стосунки з товаришами по нещастю; він допомагає зневіреним і прагне підняти дух читанням уривків з Євангелії. Дорога в Бухенвальд зайняла тиждень; тут перед його поглядом зі всією очевидністю з'являється весь жах нацистських звірств. В'язні схожі на скелети, насилу тримаються на ногах, а тих, кому це не вдається, чекають газові камери, з труб яких безперервно піднімається дим.

Перебування в цьому таборі триває недовго: в середині лютого він знову опиняється у вагоні, що прямує до Дахау, його чекають ще чотириста кілометрів виснажуючої дороги. Здоров'я вже підірване, а голод і холод віднімають останні сили. Важка кишкова інфекція позбавляє його організм всякої здібності до опору. 20 лютого поїзд зупиняється в баварському Ерлангені. Ворожі бомби підірвали рейки, і поїзд вимушений стояти на місці. До місця призначення залишилося ще 150 кілометрів, але в'язень вже знаходиться в такому стані, що викликає жалість у охоронця -- Фрітца Хабіхера. Він вирішує відвести його в госпіталь, розташований в трьох годинах ходьби.

Вони йдуть пішки, і для Йозефа це - непомірне зусилля. У госпіталі лікар-нацист відмовляється лікувати його, заявивши, що немає нічого серйозного - тоді як жар і кривавий кашель свідчать зі всією очевидністю про гостре запалення легенів. Не дивлячись на наполегливі прохання жандарма Хабіхера, їм доводиться повертатися назад, а ввечері 23 лютого Майр-Нуссер знову піднімається в теплушку і забирається в кут з єдиним проханням - щоб товариш почитав йому Євангеліє. Через декілька годин, вдосвіта 24 лютого 1945 року, він відходить до Небесного Отця, без єдиної скарги, безмовно.

Хільдегард дізнається про смерть чоловіка лише 5 квітня, а 11-го друзі зберуться в церкві Святійшого Серця в Больцано на заупокійну Месу, під час якої настоятель дон Йозеф Феррарі виголосить слова, що надовго запам'яталися всім: «Разом з ним померла велика людина, полум'яний християнин, герой істини і сповідник. Його прикрасою став сяючий знак Христа, яким Господь помітив його в Хрещенні». Більше ніж через десять років після поховання Йозефа на військовому кладовищі в Ерлангені, 12 лютого 1958 року, його прах був перенесений в церкву Стелли-суль-Ренон, в горах над Больцано.

Вдова Майр-Нуссера Хільдегард Штрауб, яка померла в 1998 році, жодного разу не засумнівалася в правильності героїчного вибору чоловіка, про що свідчать її слова, які прозвучали в одному з інтерв'ю 1979-го року: «Мене завжди наповнювало щастям те, що йому вдалося піти до кінця в своєму мужньому і гідному захоплення вчинку і зробити те, що він повинен був зробити, щоб залишитися вірним самому собі, і зробити це незважаючи на всі погрози, вільно і з достоїнством»

Перекладено Milites Christi Imperatoris за матеріалами «Радіо Ватикан»