Категорії

Search

Tags

Лист Папи про укинення екскомуніки з лефевристських єпископів (повний текст)


Лист папи Бенедикта ХVІ єпископам Католицьккої Церкви про укинення екскомуніки з чотирьох єпископів, висвячених Архиєпископом Лефевром

Дорогі співбрати в єпископському служінні!

Укинення екскомуніки чотирьом єпископам, яких у 1988 році, без мандату Апостольського Престолу хіротонізував Архиєпископ Лефевр, з різних причин викликав жовчні дискусії в Католицькій Церкві й по-за Нею, яких уже давно не було. Багатьох владик дезорієнтував випадок, що стався не очікувано і який тяжко позитивно розмістити з-поміж теперішніх питань і завдань Церкви. Хоча багато пастирів і мирян позитивно оцінили прагнення Папи до примирення, але також накинуто питання вчасності цього жесту з огляду на реальні потреби життя вірних у цьому часі. Так різні групи звинувачували Папу в бажанні вчинити крок на зад, до стану перед ІІ Ватиканським собором. Зрушена лавина протестів, які показують, що відкритими залишилися рани, які мають своє коріння у минулому. Тому бачу потребу роз'яснити Вам, дорогі брати, щоб Ви могли краще зрозуміти наміри, якими керувалися я та відповідні органи Апостольського Престолу у цьому питанні. Сподіваюся що цей лист внесе мир у Церкву.

Нещасливим збігом обставини, які неможливо було передбачити, оголошення рішення про укинення екскомунікації співпало зі справою Вільямсона. Тихий жест милосердя по відношенню до чотирьох правдиво, але недозволено хіротонізованих єпископів, раптом перетворено у щось зовсім інакшого: цей жест стався протлумачений, як зречення християнсько-єврейського примирення і відходу від усього, що ІІ Ватиканський собор визначив у цьому питанні. Заклик до возз'єднання роз'єднаних перетворено у щось зовсім протилежного: де кому здалося, що цей крок перекреслює усе що було вчинено після Собороу для примирення християн та євреїв. Це ж примирення завжди було ціллю моєї теологічної праці. Зараз можу висловити жаль, що цей акт примирення вніс стільки непорозумінь між християн та євреїв, як рівно ж і в саму Церкву. У критиках сказано, що Апостольський Престіл мав би активніше користуватися інформаціями, що їх доносить Інтернет, цю прогалину буде поповнено. Але засмучує реальність, що і де-які католики, які би мали краще орієнтуватися у цій справі, вважали своїм обов'язком напасти на мене. Тому, ще раз в особливший спосіб дякую моїм єврейським друзям, які мені допомогли уникнути непорозумінь та знову встановити обстановку дружби і довіри у відносинах з євреями, які, бого дякувати, тримають за мого понтифікату, як вони тривали і за понтифікату Івана-Павла ІІ.

Іншою помилкою, було оголошення укинення екскомуніки без належного пояснення цього факту. Екскомунікація відноситься на особи, а не на інституції. Єпископські свячення без папського дозволу означають схизму, бо ставлять під питання авторитет єпископської колегії на чолі з єпископом Риму. Тому Церква вимушена реагувати на такі найтяжчою карою - екскомунікацією, щоб таким драстичним актом закликати особи на покаяння і повернення до єдності. Нажаль і після 12 років після тих свячень та ціль ще не є осягненою. Укинення екскомунікації є в сужбі цієї самої цілі, що й сама екскомунікація - бажання ще раз покликати чотирьох єпископів до повернення в лоно Церкви. Той жест стався можливим після того, як згадані єпископи виразили своє фундаментальне визнання Папи і Його пастирської влади , хоча і не виразили, ще своє визнання ІІ Ватиканського собору. Власне цим знову вертаємось до різниці між особою та інституцією. Укинення екскомунікації було актом церковної дисципліни. Особи були визволені від найтяжчого тягару совісті, тягару, яким являється найтяжче церковне покарання. Навчання потрібно розрізняти від церковної дисципліни. Бо причин не призання Братства Пія Х не дисциплінарного, а доктринарного характеру. Доки Братвство не отримає канонічного визнання його хіротонізовані особи недозволено вершать своє служіння. Тож розяснюю ще раз, поки Братство не прояснить дотринарні питання воно не може отримати канонічного статусу в Католицькій Церкві.

У цьому світлі в найближчому часі плану пов'язати комісію «Ecclesia Dei», яка займається повернення осіб з Братства Пія Х до Католицької Церкви з Конґреґацією в справах віри. Щоб цим ще раз наголосити що проблеми з Братством Пія Х є перш за все доктринарного характеру, а це перш за все визнання авторитету ІІ Ватиканського Собору та навчання Папів після цього Собору. Учительський авторитет Церкви не може бути заморожений на точці 1962 року і це має бути цілковито ясно Братству. Але і тим, які себе виставляють великими оборонцями Собору, мусить бути ясно, що Собор увібрав у себе двохтисячоліттю науку Церкви. Тому хто бажає бути послушний Собору, мусить прийняти віру Церкви, а не пробувати відсікти коріння, від якого живиться ціле дерево.

Маю надію, дорогі брати, що цим мені вдалося пояснити наміри і границі рішення від 21 січня 2009 року Божого. Але все одно залишається питання: чи це дійсно було потрібно? Чи це був дійсно приорітет? ЧИ не має багато більше потрібніших речей? Природньо, що існуєть важливіші і загальніші питання. Я думаю, що приорітети свого папського служіння, я цілком ясно виразив на початку свого папського служіння. Те що я тоді сказав залишається і надалі провідною думкою. Перший приорітет для служіння Петрового наслідника сам Господь ясно виразив: «Утверджуй своїх братів у вірі» (Лк. 22, 32). Сам Петро у своєму першому посланні знову ж таки його чітко сформулював: «Будьте завжди готові дати відповідь тому, хто від вас вимагатиме пояснення тієї надії, яку у собі маєте» (1 Пт. 3, 15). В нашому часі коли віра в багатьох куточках світу є в небезпеці згаснути, як догоріла свічка, приорітет має уприсутнення Бога в цьому світі і відкривання людям Бога. І то не будь якого Бога, а Бога, Який говорив на Синаї; того Бога чиє Лице любові ми запізнали (Ів. 13, 1), в розп'ятому і воскреслому Ісусі Христі. Справжньою проблемою теперішнього історичного моменту є те, що Бог зникає з людських горизонтів і загасанням тої свідомості про Бога наступає темрява дезорієнтованості людства, руйнівні наслідки якої ми відчуватимемо все більше і більше.

Верховним приорітетом Церкви і Наслідника святого Петра у цьому часі є приводити людей до Бога, Бога який говорить через Біблію. Тому самозрозумілим є прагнення до осягнення єдності між вірними. Їхні суперечки, внутрішні протиріччя доводять в питання їхнє свідчення про Бога. Тому зусилля спрямовані до осягнення єдності всіх християн, екуменізм належить до найвищих приорітетів. Також потрібно, щоб усі що шукають Бога разом шукали мир та прагнули зближення, хоча і мають різне уявлення про Бога, разом крокували до джерела світла - міжрелігійний діалог. Хто сповіщує Бога, як любов, сам мусить свідчити любов: з любов'ю посвятитися тим, які терплять, відкидаючи всяку ворожнечу і ненависть. Отже йдеться і про соціальну димензію християнства, про що я вже говорив у своїй енцикліці «Deus caritas est».

Якщо великі труди спрямовані на осягнення віри, надіє та любові являються істинним приорітетом Церкви у цьому моменті, тоді туди належать і малі і великі примирення. Мусимо взяти до уваги, що довкола мого тихого жесту примирення піднялася сильна буря, спрявона на перетворення цього жесту у щось зовсім протилежного. І далі запитую себе чи було щось неправильного у тому щоб вийти на зустріч «братові, який має щось проти тебе» (Мт. 5, 23) і шукати примирення? Чи є помилковим прагнути розбити закостенілість й огірченість, які зв'язують та дати простір всьому тому позитивному, яке може бути включене у цілість? У часі після 1988 року, я особисто спостерігав ті позитивні зміни, які відбувалися у спільнотах, які повернулись до єдності з Апостольським Престолом, як повернення в Церкву визволило їх вівд закритості і скутості, а також надало позитиву усій цілісності Церкви. Чи саємо право бути незацікавленими за спільноту, яка нараховує 491 священика,215 семінаристів, 6 семінарій, 88 шкіл, два Університети, 117 монахів і 164 монахині та тисячі мирян? Чи потрібно їх спокійненько викинути з Церкви?

Вже довший час, прагнучи до діалогу з цією спільнотою, чулося багато тяжких слів від представників цієї спільноти - гордість і зарозумілість, мудрування і виключність і тому подібне. Але також мушу сказати, що я прийняв багато свідчень щирої вдячності, в яких відчув правдиву відкритість серця. Хіба би ми не мали буди добрими педагогами, які готові недочувати грубих випадів на свою адресу, щоб допомогти особі вийти з власної обмеженості? І хіба ми не маємо собі визнати, що часто і з церковних кіл чуються тяжкі слова?Часами виникає вражіння що теперішньому «толерантному» суспільству потрібна група на якій можна досхочу виявити свою ненависть. А якщо хтось ризикне наблизитися до цієї групи, в даному випадку Папа, то він втрачає право на толеранціюі повідношеню до нього можна дозволити собі поведінку сповнену злості й ненависті, без будь якого страху і обачності.

Дорогі брати, цим днями коли мені прийшло до гадки написати цей лист, я мав також тлумачити і коментувати уривок зі Святого Письма (Гал.5, 13-15). Я був надзвичайно здивований цим текстом, який говорить про теперішню ситуацію: «Воістину, брати, до свободи ви покликані. Тільки нехай свобода не буде оправданням тілу, але в любові служіть одні одним. Та ж весь Закон сповнений одним реченням і то цим: Люби ближнього свого, як самого себе. Але якщо ви один одного гризете і глодаєте, важайте, щоб вам один одного не зажерти». Я завжди прагнув цей уривок бачити, як одне з Павлових перебощень. Але нажаль воно є цілковито реальним і в теперішній Церкві, де існує «гризіння і глодання» і то під видом свободи. Чи потрібно знов і знов навчати як правильно слугуватися власною свободою? Того дня було свято Марії від Надії. Марія нас дійсно навчає надії. Вона нас провадить до свого Сина, в якому є наша надія.Вона нас провадить і в цих неспокійних часах. Тому на кінці цього листа, бажаю від усього серця подякувати єпископам, які в цій ситуації проявили щиру довіру і прихильність, а перш за все надали мені молитовну підтримку. Також дякую усім вірним, які у цій ситуації посвідчили свою нерушиму вірність наслідникові святого Петра. Нехай Вас Господь береже і провадить шляхами миру. Це побажання, яке спонтанно витікає з мого серця, власне на початку Великого Посту, літургійного часу який нас веде шляхом очищення і закликає з новою надією звернути свій погляд до світла Воскесіння.

З особливим Апостольським благословення залишаючись Ваш у Господі.

Ватикан, 10 березня 2009 року.

Бенедикт ХVІ