Урок 2 – Боже Об’явлення


Створивши людину, Бог вклав в її серце потребу спілкування з Ним. І втому спілкуванні, як каже ІІ Ватиканський Собор у пасторальній конституції «Gaudium et spes», є найбільше достоїнство людини. Знаємо, що не було і не має такої людської культури, в якій би атеїстами були всі без виключення. Навіть в радянській культурі партія, комунізм, Маркс, Енгельс, Ленін - все мало якесь певне релігійне значення. Догми комуністичної партії були так само незаперечні, як і догми Церкви. В усе це потрібно було свято вірити, існували певні ритуали, які необхідно було виконувати, треба було переходити певну ініціацію в це, піднімаючись по сходинках від жовтенят до, власне, членів партії. В людині існує потреба релігійного поклоніння і найпримітивніші дикуни мають ту схильність, вони поклоняються божеству, в них існує певний культ, певні жертви, існують певні групи людей, що професійно цим займаються - жерці, чи свого роду священики.

Потреба людини контактувати з Божественним Абсолютом є настільки сильною, що вона, людина завжди шукатиме способу встановити з Ним контакт. Але якби Бог сам Себе не Об'явив, то людина би було приречена на постійні «пошуки чорного кота у абсолютно темній кімнаті, та ще й зі зав'язаними очима». Але у своєму милосерді Бог об'явив себе людству і то у дава способи: через свій акт творення та через Своє слово.

Розглянемо дві форми божого об'явлення.

Перша, її можна назвати космічною, є природним об'явленням. Невже, спостерігаючи всесвіт і людину, настільки досконало функціонуючих в найменших дрібничках, можливо припустити, що це все виникло само по собі, що все це виникло з нічого, з порожнечі. Невже така досконалість не потребувала величного, мудрого і всесильного Творця, якого заперечують атеїстичні вчення. Дуже цікаво, що більшість вчених, які зробили дійсно великі відкриття ніколи не відважувались ставити під сумнів існування Бога. Наука каже, що якби електрон був на пів одиниці важчий, він би завжди падав на ядро, атоми б не могли існувати якби між'ядерні сили були б всього на пів порядку слабші від тих що є, то ядра елементів не могли би існувати - і таких прикладів є безліч і саме вони доводять - випадково так не могло скластися. Хіба не дивовижною є найпростіша річ живої природи - клітина. Це по суті фабрика, яка не лише сама себе здатна утримувати, а ще й наперед запрограмована для будування собі подібної фабрики. Сказати, що тут обійшлося без Вищого Творця є по меншій мірі нерозумно.

Під час розгляду перших сторінок Біблії (книги Буття) поговоримо про це детальніше, але зрозуміло, що досить лише спостереження за світом, щоб переконатись - Бог існує. Святий апостол Павло в перших главах послання до Римлян стверджує, що людина зі сотвореного світу може прийти до висновку, що Бог існує, що більше святий Павло створений світ називає Божим Об'явленням (див. Рим 1, 19-21). Книга Мудрості заявляє, що нерозумними по природі є люди, що заперечують існування Бога (Мудр. 13,1). Але у ХІХ столітті все більше почалося роздаватися голосів, які це заперечували, тому Церква на І Ватиканському Соборі навіть прийняла як догму, що людина природнім світлом розуму може зрозуміти, що Бог є!

Іншим аргументом за існування Бога є наша совість, яка об'єктивно від нас не залежить. Не можемо її примусити до вигідних нам рішень. Не ми їй, а вона нам вказує де добро, а де зло. Вона є абсолютно незалежним арбітром. Звідки ж та совість взялася? Природний відбір або виховання не могли нам її дати. Виховання лише може трохи змінити погляд на деякі речі, скажімо людожери не відчувають гризоти, коли снідають ногою вбитого ворога, але більшість людей все таки прекрасно розділяють добро від зла. Державні законодавства ставлять речі, які люди пізнають по совісті, в закон, який підпорядковується правилу, що незнання закону не звільняє від відповідальності за його порушення. Якщо ви когось уб'єте, не знаючи, що за це передбачене довге ув'язнення, вас все одно чекають грати. Отже і держава фактично визнає, що совість є щось незалежне, щось що існує до певної міри поза нами, але одночасно і в середині нас. Інша річ то є праведність, та тяга до праведності, яка в нас засаджена в тій же совісті і ми бачимо, що в цьому житті вона є незадоволена, нема повної реституції, нема повної відповідності, що за зло людину чекає кара. Ми ж бачимо, що багато людей живуть в злі, але якоїсь видимої кари для них нема. Але природно і логічно покарання повинно бути. Отже якщо його нема на землі, під час тілесного життя, то мимоволі йдеться до висновку про існування життя після смерті, де справедливість Божа досягне кожного.

Друга. Надприродне об'явлення, тобто об'явлення яким Бог напряму об'являє себе через своє слово, не було потрібне, Бог не мусів його нам давати, але Він дав його як ласку. Бог абсолютно хотів спілкування з людиною і зробив все, щоб діалог відбувався в повноті. Цікаво, що латинське слово «comuniсatio» означає давати самого себе іншій особі, до певної міри взаємозаміна особистостей - я даю себе тобі, ти даєш себе мені. Це відбувається в шлюбі. Фактично, шлюб мав би бути відображенням того союзу між Богом і людиною Заради цього союзу Бог себе і об'явив. Згідно з наукою Католицької Церкви, те надприродне об'явлення, ділимо на два підрозділи. Перший це є власне Святе Письмо, тобто боже об'явлення в записному вигляді. Другий - свята традиція або Передання. Проповідь Євангелія відбулася, як відомо історично, двома шляхами: перша генерація християн не мала записаного Нового Завіту (його формування відбулося в кінці І століття від різдва Христового, написанням останньої книги - Одкровення). Але існувала усна традиція. Тобто апостоли проповідували те, що почули від Христа. Саме з цього письмово розвинувся Новий Завіт - натхненні Святим Духом люди його записали, а також залишилась традиціє тобто те, що апостоли проповідували, сам приклад апостолів і їх установи. Прикладом подібних установ є певна форма в якій приділяються Святі Тайни. Скажімо в Новому Завіті не знайдемо, що Ісус конкретно встановлює таїнство оливопомазання, але про це говорить апостол Яків у своєму посланні. «Як хтось між вами хворіє, нехай покличе пресвітерів Церкви і хай помоляться над ним, намастивши його оливою в Ім'я Господа. І молитва віри спасе хворого...»(Як. 5, 14-15)

Виразом традиції є наука отців церкви патристичної доби, тобто від самих апостольських часів до VІ століття - це святі церкви, які розробили церковну доктрину. До традиції належить все, в чому вони були однозгідні, одностайні. Таких речей є дуже багато. До традиції відносимо також віру і молитву церкви. А її, молитву, знаходимо в літургійних книгах. В нас, католиків східного обряду їх не так багато. Це Літургікон, де записані, власне, тексти Літургій Івана Злотоустого, Василія Великого та Літургія наперед освячених дарів, а ще молитвослов і требник. Лише три книги і все, що в них записано належить до традиції. Тому що як церква вірить так і молиться - це все є Божим об'явленням поза Святим Письмом. Важливо усвідомлювати, що об'явлення передане Церкві як у формі традиції так і у формі Святого Письма належить до скарбниці віри, а вона, в свою чергу, згідно документів ІІ Ватиканського Собору, належить Церкві. Саме церкві належить ту віру зберігати і тлумачити. Коли ми маємо автентичне тлумачення якогось моменту Біблії? Перш за все це тлумачення, яке дає Вселенський Собор на чолі з Вселенським Архиєреєм. Хоч не часто, але подібні випадки мали місце в історії. Протестанти, висунувши свою доктрину про відкуплення і оправдання людини суперечливу канонічній доктрині, спровокували зібрання Триденського Собору. Скликані на Собор єпископи на основі Святого Письма визначили, як саме людина спасається, визначили як саме діють Святі Тайни, які з них встановив Ісус чи апостоли і т.д. Отож, хто б не спробував тлумачити Біблію в інший спосіб, автоматично відпадає від католицької Церкви, просто перестає бути католиком.

©Milites Christi Imperatoris