Духовне отцівство і виказ думок

• Категорія:

• Життя в Церкві

Вступ

1. Перешкоди на шляху до праведного життя

Як не дивно, але зазвичай в житті складається так, що кожна наша справа чи завдання стикається з безліччю перешкод, і ми щодня намагаємося їх долати. Інколи нам це вдається дуже добре, а інколи зовсім ніяк. Ті перешкоди, які постають перед нами у розумінні та досягненні християнського життя, є набагато більшими, ніж звичайні. Адже їх, звісно ж, продукують злі сили, що мають завдання запобігти наверненню людства до Бога. І тоді християни часом впадають у дві крайнощі: зовсім відкидати думку про те, що тут мають уплив злі сили і не борються з ними, або ж бачать їхню дію на кожному кроці, лякаючи себе до нестями. Обидва варіанти не є добрими. Тут треба насамперед визначити для себе, що саме гальмує нас, які конкретно чинники, обставини чи думки, сприяють тому, що ми начебто не потребуємо жити так, як вчить Церква, або вважаємо, що живемо праведно, при цьому, не виконуючи багатьох правил, яких християни мають дотримуватися завжди.

1.1. Брак знань щодо християнського життя.

Сьогодні, на жаль, часто складається так, що люди не до кінця розуміють, що це таке християнський спосіб життя. Обов'язком кожного християнина є не лише бути щонеділі на Святій Літургії та сповідатися час від часу, а приймати участь у Церковному житті: знати новини своєї Церкви, бути не байдужими до проблем інших, усвідомлювати та переживати спільно з усіма присутніми всі моменти Святої Літургії та сприймати сповідь як радість спілкування з Богом через Його посередника. Бог хоче, щоб ми були активними діячами у Його справах, а не пасивними спостерігачами. При цьому Він дає нам безліч ласк та можливосте їх реалізувати, але ми, на жаль, з різних причин не розвиваємо їх, а, навпаки, занурюємося у свої комплекси та плин буденності.

1.2. Страх перед визнанням своїх помилок.

Ми часом не тільки боїмося виявляти наші помилки перед нашити ближніми, але й, щонайголовніше, визнавати наші гріхи на сповіді. І все зводиться до того, що ми не те що переживаємо про вчинені нами гріхи, а боїмося визнавати їх перед Богом, підсвідомо забуваючи, що Він першим вже знає про них ще до того, як ми це зробили. Сприйняття Бога, як Суворого Батька, може бути наслідком того, що ми переносимо образ нашого земного батька на образ Небесного. Тобто знаємо, що з дитинства нам постійно «діставалося на горіхи» від батька, і підсвідомо вважаємо, що й Бог каратиме нас, забуваючи, що Також ми хочемо завжди гарно виглядати перед іншими, забуваючи слова апостола Павла: «Ви куплені високою ціною! Не ставайте рабами людей» [І Кор. 7:23], а також не беручи до уваги те, що жодна людина не може бути безгрішною, бо такою є її природа, і про це, звісно ж, знає священик, якому ми сповідаємо наші гріхи і за щирого каяття він має владу відпускати нам найважчі прогріхи, адже у Святому Письмі читаємо: «Нема на світі такого праведника, що чинить добро, ніколи не згрішивши» [Проп. 7:20].

1.3. Гордість, як перша зброя злого на шляху до нашої святості.

Апостол Яків у своєму посланні 4, 6, каже: «...Бог гордим противиться, смиренним же дає благодать. Коріться, отже, Богові, противтеся дияволові, і він утече від вас». Отже Яків вказує на те, що гордість є від диявола, а тому ми маємо постійно пильнувати, щоб не впасти в такий гріх, адже він ще дуже підступно і непомітно вкрадається до нас. Наприклад, Бог дав нам служіння в прославі. Ми багато працюємо над собою піснями, музикою. Спочатку все ніби непогано. Ми прославляємо Бога і робимо все щоб це було як найкраще. І в цьому не має нічого поганого. Але якщо ми не будемо чувати, то почнемо виконувати пісні, а не прославляти Бога. Ми будемо слухати як звучить наш голос, чи інструмент, забуваючи, що головне - прославляти Бога. А з часом будемо насолоджуватись від свого виконання і думати: «Я багато працюю і ось який чудовий результат». А це і є нашою поразкою, бо прославляємо себе, а не Бога.3

Ось тому ми маємо завжди чувати, як закликає нас до цього у своєму Євангелії Матей: "...Чувайте й моліться, щоб не ввійшли у спокусу, бо дух бадьорий, але тіло немічне." [26:41]. Отже гордість може бути першою причиною для того, щоб відкинути будь-яку думку про те, що нам потрібна допомога не те, що духовного наставника, але й порада когось із порівняно близьких нам людей.

2. Духовний отець, як своєрідний ліхтарик, що вказує дорогу тим, хто заблукав у темряві.

Духовний отець якраз і є тим помічником, що допомагатиме долати усі перешкоди на шляху до правдивого християнського життя. Оскільки він є посередником між нами та Богом, то, як каже апостол Павло: «Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато; бо я вас породив через Євангелію в Христі Ісусі» [І Кор. 4:15]. Він допоможе зрозуміти і навчити, як має жити справжній християнин, як позбутися своїх страхів та як не загордіти так, щоб не позбавити нас усіх Божих ласк та щедрот, якими ми так часто нехтуємо через свою недбалість.

2.1. Вибір та покликання духовного провідника.

Оскільки вибір духовного провідника є сферою духовною, тому дуже важливо молитися. Насамперед треба довірити цей вибір Богові, склавши все в Його руки. Звичайно, нам самим треба ближче познайомитися з людиною, поговорити з нею, зустрітися, і, побачившись та зваживши все, прийняти рішення.4 Звісно, що ця особа є духовно багатою і має відповідний досвід. Як не дивно, але духовним наставником може бути також і жінка, не лише чоловік. Ми бачимо, як часто вибирають в духовні радники жінок, зрілих у вірі: монахинь або мирянок, які беруть активну участь у євангелізації, в пастирському служінні, є катехитками, членами різних рухів, викладачами богослов'я і т.д.5 Св. Тереза Велика чи св. Катерина Сієнська є цьому прикладом. У духовному розумінні керівник є одночасно і батьком, і матір'ю. В Біблії образом Бога в людині є не стільки окрема людина, скільки чоловік і жінка, поєднані узами любові: «І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх» [Бт. 1:27]. «Бог є одночасно і батьком, і матір'ю, милосердям і правдою, силою і чуйністю. Чуйність Бога не є слабістю, тому що завжди йде в парі з Його силою. (...) Необхідно, щоб два аспекти любові Бога: батьківська любов і материнська любов були присутні разом в особі духовного керівника» (А. Люф).6

Навіть більше, кожний християнин запрошений бути духовним «керівником». Це пов'язане з турботою про взаємне духовне добро. У широкому значенні «керівництво» означає взаємне відчинення, акцептацію, бажання взаємного порозуміння й духовну допомогу. В труднощах, також духовних, віруючі не шукають спершу духовного керівника в вузькому розумінні, але близьку особу, якій, в атмосфері довіри, можуть розповісти свої проблеми, почути пораду й потішення.7

Така духовна допомога є важливою, але все ж залишається на певному, нижчому рівні. Особливої сили та обов'язку у веденні людей до Бога надає благодать священства. У Отців Церкви ця назва приходить на означення великого достоїнства того, що при помочі цього таїнства стається посланцем Бога, Його оруддям у праці над спасінням людського роду. З латинської, це таїнство називається «таїнством Порядку» (Ordo), тому що означає посланців Божих точно розподілених по порядкові взаємної залежності від себе.8 І коли ми розважимо про внутрішню природу інших святих таїнств, то зауважимо, що всі вони спираються на таїнстві Священства, без якого не можна було би їх уділювати.9 Тут також, зокрема поєднується Таїнство покаяння. Це особливий час, коли священик може «керувати душами». Очевидно, не слід вважати, що кожна сповідь водночас є духовним керівництвом у вузькому значенні. Священик може керувати людиною тоді, коли вона його про це попросить. «Духовний керівник не вибирає собі підопічних, нікого до себе не тягне, але готовий служити тим, хто приходить» (П. Ростворовський).10 Адже більшість людей приходять на сповідь лише визнати гріхи і отримати розрішення, і не хочуть жодного духовного керівництва. Спроба керівництва в такому випадку буде втручанням в особисте життя. Сповідь можна поєднувати з духовним керівництвом, якщо людина попросить про це, або священик сам побачить велике духовне прагнення і відкритість, але згода цієї особи є необхідною умовою. До того ж, сповідь не завжди може бути й духовною розмовою. Адже при сповіді священик діє в персоні Христа. Навіть якщо через видимі знаки, жести і сказане слово Боже священик дає прощення гріхів, він все ж таки залишається в тіні, бо через це таїнство особливим чином діє Бог. Духовне керівництво має більш широке значення, що виходить за межі таїнств. Воно може поширюватися не тільки на вирішення проблем людської слабкості, що є наслідком гріха, але й на інші різноманітні проблеми, наприклад, молитовного життя людини, її стосунків з навколишнім світом, сприйняття самого себе11.

2.2. Три дари духовного отця, як його духовно-моральні чесноти.

На думку Каліста Уера є три дари, які особливо вирізняють духовного отця. Перший - це проникливість і розпізнавання (diakrisis), здатність інтуїтивно пізнавати секрети серця іншої людини, розуміти приховані глибини, про які вона не говорить і які часто навіть не усвідомлює. Погляд духовного отця проникає крізь умовні жести й розпізнає хитрощі, за допомогою яких ми приховуємо нашу справжню особистість від інших і від себе; крізь ці банальності духовний наставник бачить унікальну особистість, створену за образом і подобою Божою. Його проникливість також має стосуватися визначення тих сил, які керують його підопічним та розпізнавання їх, бо часом саме через те, що в людині діють дві суперечні сили, відбувається роздвоєння особистості: духовне, психічне та часом фізичне. Підтвердження цьому ми знаходимо в Святому Письмі: "Тому викиньте геть богів чужоземних, що між вами і прихиліть ваше серце до Господа, Бога Ізраїля." [Іс. Нав. 24:23], а також: «Бо ті, що живуть за тілом, думають про тілесне; ті ж, що за духом,- про духове. Бо прагнення тіла веде до смерти, а прагнення духа - до життя і миру;тому що прагнення тіла вороже Богові - бо не кориться законові Божому, та й не може» [Рим. 8:5-7]. Саме тому людина не може залишатись на «узбіччі» того, що в ній діється. Якщо не увійде в духовну боротьбу, то думка тіла поведе її до смерті. Якщо людина розпочинає духовну боротьбу, то її результатами будуть життя і мир.12 Своєю особливою проникливістю, духовний керівник має визначити психічну та емоційну зрілість підопічного, щоби часом його духовне життя не полягало лише в реалізації психічних потреб і прагнень, але в реалізації духовних цінностей, завдяки яким людина може свої психічні потреби підпорядкувати духовним.13

Другий дар духовного отця або матері - здатність любити інших і перейматися їхніми стражданнями. Любити інших - означає страждати з ними і за них, таким є буквальне значення слова "співчуття".14 Саме співчувати, але не жаліти, бо жалість зазвичай пробуджує в людини ще більше негативних емоцій та драматизації ситуації. Тобто, вона відчує себе ще більш нещасною, а того, хто співчуває їй може зрозуміти, як вищого за себе, як такого, хто, будучи на її місці, зміг би швидше вирішити цю проблему, тому вона може втратити ентузіазм щодо дальших своїх дій. І третім даром духовного отця або матері є сила перетворювати людські умови, як матеріальні, так і нематеріальні. Дар зцілення, яким володіють так багато духовних наставників,, - це один аспект цієї сили. Загалом, духовний наставник допомагає своїм учням сприймати світ таким, яким його створив Бог, і яким Бог хоче знову його бачити. Він бачить присутність Творця в усьому творінні й допомагає іншим побачити це. Він робить в собі та в інших таке перетворення, про яке Вільям Блейк говорить: "Якби двері сприйняття очистилися, кожна річ постала б перед людиною такою, якою вона є - безмежною". Для того, хто живе у Богові, немає нічого дрібного і незначного: він або вона бачить усе в світлі гори Тавор.15

2.3. Обов'язки духовного наставника.

До обов'язків духовного наставника щодо свого підопічного входять: вербалізація, слухання та зустрічі. Першим етапом в керівництві є вербалізація всього, чим людина живе: страхів, розчарувань, почуття провини, прагнень, очікувань, надії. Увесь людський досвід є місцем дії Бога.16 Тільки тоді, коли ми усвідомимо, що через наші почуття діє Бог або злий дух, навчимося їх розрізняти. При цьому духовний керівник зможе краще зрозуміти стан свого підопічного, а також підопічний, виказуючи свої почуття, сам зрозуміє себе.

Вербалізація почуттів, особливо болючих, приносить полегшення і заспокоєння, і оберігає перед двома небезпеками: драматизуванням чи навіть демонізуванням негативних почуттів і баналізуванням і зменшенням їх значення. Стани знеохочення, суму, і навіть розпачі є проявом драматизування власного досвіду. А драматизування випливає з легковаження почуттів і втечі від них.17 Тут добрим прикладом є зустріч Ісуса з учнями, що йшли в Емаус.

Оскільки «очі їм заступило, щоб його не пізнали», Ісус, як звичайній подорожній розпитав про все, що у них на серці, при цьому, розуміючи їхній сум, страх та страх перед незбагненним. Саме тому «...почавши від Мойсея та від усіх пророків Він вияснював їм те, що в усім Писанні стосувалося до Нього» [Лк. 24:27]. Ми звісно ж розуміємо, що Ісус і без запитань знав, що тривожить Його учнів, але саме їхня розповідь стала не лише приводом для Ісусової проповіді, але й вони таким чином зрозуміли причину свого смутку. Отже, вербалізація духовного досвіду зумовлює певне пробудження внутрішнього життя. Якщо людина буде поглинута своїми «тілесними» відчуттями, то їй буде важко усвідомити свої духовні відчуття, тобто дію Святого Духа. Тут відбувається «іманентний конфлікт» Святого Духа з людиною: «тіло воює проти духа, а дух проти тіла».18 Слухання є наступним важливим елементом духовного керівництва. Слухання в духовному керівництві тісно поєднане зі слуханням Божого слова - як керованим, так і керуючим. Те, що говорить духовний керівник, повинно спиратись на його слухання Божого слова. Його досвід, мислення й поради повинні віддзеркалювати життя Божим словом. Духовний керівник не говорить від себе, але в імені Церкви. Церква дає йому місію, в границях якої він виконує своє завдання. Святий Дух, який діє в Церкві, освітлює як керівника, так і керованого. 19 Отже духовний провідник має слухати свого підопічного уважно та з повагою, щоб добре зрозуміти її стан і почуття. Адже як говорить св. Ігнатій: «Дуже небезпечно вести всіх тою самою дорогою до досконалості; така людина не розуміє, що дари Святого Духа дуже різноманітні». 20 І, звісно ж, найважливішою в духовному керівництві є зустріч, бо саме з неї все починається і завдяки їй все викривається. Духовний провідник не може повноцінно діяти лише спілкуючись по телефону чи за допомого комп'ютера, адже в основі такої зустрічі лежить передовсім взаємна акцептація, відкритість, зичливість і довіра. Вони базуються на людській зрілості. Зичливість і довіра керівника випереджує зичливість і довіру керованого. Саме це допомагає розкрити стан підопічного і пробудити довіру до людини, перед якою він прагне відкритись повністю. Без щирої зустрічі в людській площині важко собі уявити плідну зустріч керівника з керованим.21

2.4. Роль духовного отця та послух підопічного.

Насамперед ми завжди маємо усвідомлювати собі, що Бог є головним і найважливішим духовним батьком, а священик - це посередник, роль якого подібна до ролі Івана Хрестителя: «Йому треба рости, мені ж маліти» [Ів. 3:30]. «Батьківство полягає в тому, що якась людина народжує до духовного життя іншу людину, яка, вдивляючись їй в очі і в обличчя, бачить блиск вічного життя, і просить бути її учителем і провідником. Вирізняє отця і те, що він якби однієї крові і одного духа зі своїм учнем, і може його вести тому, що між ними існує не тільки духовний зв'язок, але справжня гармонія душ» (А. Блум)22. Тобто «справжня гармонія», про яку говорить А. Блум, не означає, що духівник і особа, яку він провадить, мають мати схожі характери чи однакові уподобання, тут головне їхня спільна мета - духовне збагачення.

Для духовного керівника це означає прийняття на себе всієї біди свого підопічного, його життєвих ран, слабкостей і поразок. Батьківська любов керівника не тільки веде і «керує», але також підносить і лікує. Несення його тягарів і лікування його ран виражається не тільки в емоційному співчутті, але й в прийнятті на себе співвідповідальності за стан зранення і перетворення його у свою екзистенційну ситуацію.23 Значення духовного отця є настільки великим завдяки тому, що в своїй місії він наслідує Христа, який «немочі наші узяв і наші болі поніс» [Іс. 53:4].

Коли духівник бере на себе співвідповідальність за вчинки підопічного, то це не означає, що він позбавляє його цього повністю, навпаки, так він допоможе йому ставати щораз, то більш самостійним і відповідальним. «Він не може тримати його все життя в інфантилізмі, щоби з кожною дрібницею прибігав до нього, але щоб сам навчився слухати Святого Духа в своєму серці» (А. Блум).24

Адже зв'язок між духовним отцем і його дітьми не однобічний. Хоча він бере на себе тягар їхніх провин та відповідає за них перед Богом, він не може це робити ефективно, якщо вони самі щиросердо не прагнуть цього. Одного разу до св. Антонія Єгипетського прийшов брат і попросив: "Помолися за мене". Але той відповів: "Ні я, ні Бог не матимемо жалю до тебе, доки ти сам не докладатимеш зусиль".25 Міра втручання духовного отця в життя людини проявляється у тому, що наставник не має наміру наказувати, настирливо радити, заохочувати чи осуджувати свого підопічного, але допомагати йому навчитися розпізнавати певні життєві ситуації, що сприятиме його самостійності та адекватності в розумінні Бога та Його волі.

Якщо у підопічного з'явиться спроба якоїсь форми «демократії» в стосунках: керівник - керований (я розповів про себе, а тепер ти розкажи про себе), то керівник повинен делікатно пояснити, що суттю духовного керівництва є не будування сердечного емоційного зв'язку з керівником, а допомога в побудові контакту з Богом. Між керівником і підопічним на людському рівні нема рівності. Вони грають різні ролі. Їх рівність базується на рівності всіх людей перед Богом. Обоє зобов'язані до послуху Богові.26 Якщо людина цікавиться духовним досвідом свого керівника, то він спочатку має вирішити чи його розповідь заохотить підопічного до боротьби й зусиль, чи буде це духовним добром для нього.

Оскільки керівник висловлюється не тільки вербально, але всією своєю поведінкою, жестами й поставами, в духовне керівництво заангажована не тільки сфера розуму керівника, але вся його особовість: характер, історія життя, емоційна сфера й усі психічні й духовні прагнення й потреби. Духовний керівник «всім своїм досвідом, усім своїм єством, усією своєю молитвою повинен вслуховуватись у те, як Святий Дух діє в довіреній йому людині» (А. Блум).27

І попри те, що духовний керівник сам не розповідає про себе, підопічний вже знає його з усіх його реакцій. Тому духовний керівник завжди має збути постійним, без вияву своїх певних протилежних емоцій чи прихованих рис характеру. І, звісно ж, він має стежити за тим, що саме він вносить в стосунки з іншими людьми. Оскільки всі люди є грішними, то і духовний провідник, як людина не є винятком, тому, знаючи свої переваги та недоліки, він має намагатися розвивати перші та викорінювати другі, що досягається за допомогою зміцнення своїх стосунків з Богом. Тобто, спочатку вирішити свої проблеми, а вже потім допомагати іншим це зробити, бо інакше можна нашкодити, тому, хто шукає допомоги.

Стосовно послуху духовного підопічного, то насамперед треба нагадати, що він є добровільний, а не примусовий. Завданням духовного отця є взяти нашу волю у свою, але він може зробити це тільки тоді, коли ми за власним вибором ввіримось йому. Він не порушує нашу волю, а приймає її від нас як дар. Примусовий і недобровільний послух позбавлений моральної цінності, духовний провідник просить кожного давати Богові свої серця, а не вчинки. Однак віддати добровільно свою свободу раз і назавжди неможливо навіть в монастирі.28 Ми маємо щодня брати наш хрест: «Звертаючись до всіх, (Ісус) промовив: "Коли хто хоче йти за мною, нехай себе зречеться, візьме щодня на себе хрест свій і йде за мною» [Лк. 9:23]. Упродовж усього нашого життя за допомогою різних вчинків ми маємо доводити нашу відданість, це своєрідна духовна боротьба, що кожного разу доводить те, що стосунки між духовним керівником та його підопічним тривають і зростають, набувають нових, вищих форм. Адже такі стосунки є взаємними: підопічний відкривається духовному керівникові, а той щоразу доводить собі правильність свого покликання та відкриває в собі нові духовні дари завдяки яким може допомагати іншим. Надзвичайно поєднує духовного керівника зі своїм підопічним той факт, що вони разом опиняються у кожній ситуації, і ніхто з них точно не знає, яким буде результат, але кожен чекає на силу Святого Духа.29

Висновок

Отже, відповідно до сказаного, можемо зробити висновок, що духовний провід є дуже потрібним кожному з нас. Адже нашим покликанням і неоціненним даром є життя у Святому Дусі. Воно складається з Божественної любові та людської солідарності. Життя у Святому Дусі дарується нам, як спасіння, без нашої заслуги.30 І тому ми маємо розуміти це і прагнути до того, щоб наше життя було високодуховним, адже тільки тоді ми будемо по-справжньому щасливими. Бо все минає швидкоплинно, окрім наших духовних надбань, що є цінними у будь-якій сфері нашого життя. Починаючи з малого - власного вдосконалення, зможемо розуміти та вирішувати більш високі завдання, до прикладу, екуменічні. Папа Венедикт XVI у своїй книжці «Божа революція» наголошує на тому, що екуменічний «діалог може розвиватися тільки в контексті щирої і послідовної духовності. Ми не можемо досягти єдності тільки нашими зусиллями. Можемо її отримати лише як дар Святого Духа»31 І допомогти нам відшукати свою стежку до духовного вдосконалення саме духовний провідник. Звісно, що й для нього це завдання не є легким, але в щирій молитві, прискіпливому намаганні наслідувати Ісуса Христа та повній відданості Богові усього себе, сприятиме Божому благословенню. Попри зміни в політичній чи то економічній сферах, треба не боятися жити християнським життям: ставити на перше місце Божі інтереси, шукати належного духовного проводу для допомоги в подоланні всіх своїх страхів та упереджень. Незважаючи на велику відповідальність для особи духовного провідника, усім, хто відчуває покликання до цієї місії, варто усвідомлювати, що кожна людина є покликаною до життя вічного, і якщо ми допомагатимемо іншим цього досягти, то й самі матимемо Царство Боже.

Список використаної літератури:

1. Венедикт ХVI (Рацінгер Йосиф) Божа революція. - Жовква: Місіонер, 2009. - 132 с.

2. Інтерв'ю з ректором Ризької Духовної семінарії, о. Юрієм Ялинським, під назвою «Духовний отець». http://www.credo-ua.org/2010/09/33292

3. Каліст Уер, єпископ Діоклійський. Внутрішнє Царство: 9. Духовний отець в Православ'ї http://ae-lib.org.ua/texts/kallistos_ware__the_inner_kingdom__ua.htm

4. Катехизм для парохів Упор. о. Др. М. І. Любачівський. - Нью-Йорк - Мюнхен - Львів, 1998 - 292 с.

5. Катехизм Католицької Церкви. Синод УГКЦ, 2002. - 772 с.

6. Kierownictwo duchowe. - Kraków: Wydawnictwo Apostolstwa Modlitwy,1992. http://oleh-sj.com/DK-Avgustyn.html

7. Святе Письмо. Перекл. О. Іван Хоменко: Місіонер, 2007. - 350 с. www.christusimperat.org/node/122

8. Стаття «Диявольська атака: виявити, вистояти і перемогти. http://christusimperat.org/uk/node/12929