"Уніатство". Думки на полях

30-08-2010

• Категорія:

• Теги:

• християнство і політика |
• міжхристиянські відносини

Ці думки не є спробою рецензії на книгу архієпископа Августина. Це швидше те, що я подумки і письмово занотовував собі на полях читаючи її два вечори підряд.

В цьому році світ побачила книга з дуже цікавою назвою «Уніатство. Богословські аспекти» архієпископа Львівського Августина (Маркевича). По суті, це його кандидатська дисертація, яку він захистив в Московській Духовній Академії. Робота ще чекає на аналіз з боку наукових кіл Греко-Католицької Церкви (чи будь-якої іншої Східної Церкви в єдності з Римським престолом, якщо, звичайно, хтось зможе її прочитати, бо вона українською мовою), але також Римо-Католицької Церкви, оскільки багато заторкнутих питань стосуються безпосередньо і її. Навіть вже тому, що в «уніатизмі» винна, з точки зору автора, головним чином вона через свою «ексклюзивістську екклезіологію». Однак поки таких відгуків я ще не бачив, то маю бажання поділитись власними короткими враженнями від прочитаного.

***

Ще до того як я отримав в руки цю книгу, мене турбувало одне запитання: яким чином проходив захист цієї дисертації, якщо опонентами були фактично однодумці автора: прот. Владислав Ципін і історик Владислав Петрушко? Особливо цікаво, як опонував докторанту В. Петрушко, на творах якого архієпископ Августин базує левову частку свого дослідження? (Список літератури авторства В. Петрушка займає дві з шістнадцяти сторінок бібліографії кандидатської дисертації.). Чи не варто було запросити на захист такої епохальної справи когось із греко-католиків, наприклад архімандрита Роберта Тафта? Зрозуміло, що з УГКЦ нікого б не покликали, оскільки сам автор кілька разів пригадує читачам про низький інтелектуальний рівень серед українських греко-католиків та «богословське безпліддя». Науковий же авторитет архімандрита Тафта в МДА є беззаперечним, тож, думаю, він міг бути достойним опонентом такої важливої і першої в своєму роді роботи, як пише сам автор.

***

Вступ книги залишив в мені відчуття, що я прочитав статтю з радянської газети 40-50 років, де йдеться про підступний Ватикан, який тільки й чекає можливості піти хрестовим походом проти РПЦ і всього радянського народу. Цілі пасажі висвітлюють, як Ватикан підступно на початку 90-х скористався новими політичними обставинами і сприяв відродженню УГКЦ і розвитку католицьких структур. Автор зовсім не говорить, що перешкоди для такого розвитку, а у випадку з УГКЦ взагалі існування, були штучними і підтримувались за допомогою адміністративного, а часом просто карального апарату радянської держави. Звідси логічно напрошуються два висновки. Або архієпископ Августин просто не знає (хоча історичних документів зараз предостатньо), що римо- та греко- католики не розвивали свого церковного життя на повну силу в СРСР(а УГКЦ в принципі взагалі була заборонена), не тому, що цього не хотів Ватикан (задля добрих стосунків з РПЦ), а тому що цього не хотіла радянська влада, і точно цього не хотіла РПЦ. Або архієпископ вважає нормальним станом речей, коли церковний мир досягається шляхом репресій. Адже 90-ті роки чітко виявили, що порозуміння між Церквами було заручником безбожної влади, як тільки вона впала весь «екуменічний запал» зник.

Тут слід також зазначити, що саме церковне відродження структур РКЦ і УГКЦ відбулось не тому, що цього захотів Ватикан, а тому, що за цими абревіатурами стоять мільйони людей, які хотіли вільно сповідувати і практикувати свою віру. Власне, для критиків «уніатства» слід пригадати, що власне оцей людський фактор є фундаментальним. За всіма цими ярликами стоять мільйони живих людей, які хочуть сповідувати свою віру в Ісуса Христа саме в такий спосіб, який самі вони обирають. Тому надзвичайно дивними видаються намагання керівництва РПЦ вирішити «уніатське питання» «через голову» самих греко-католиків у Ватикані. Переконаний, дійти до порозуміння можливо тільки розмовляючи прямо із греко-католиками, бо їх існування це їх вільний вибір, а не примха Ватикану, від якої він може одного дня відмовитись і проблема буде вирішена.

***

В тому ж таки вступі архієпископ записав в головні здобутки уніатства також причину поляризації українського суспільства «що з особливою силою виявилось на Україні в ході т. зв. Помаранчевої революції і в подальший час». Що безперечно звучить в устах владики із негативним відтінком. Думаю, тут має місце явне перебільшення, оскільки «помаранчева частина» України, якщо глянути на «виборчу карту», включає регіони найбільшої концентрації парафій Церкви, до якої належить архієпископ Августин. Взагалі розділення в українському суспільстві добре продемонстровані митрополитом Володимиром в його відомому виступі в Варшаві.

***

Частина вступу присвячена огляду літератури. Що вражає, практично повна відсутність іноземних джерел. Названі практично тільки ті, що є в перекладах українською або російською. Цікавий підхід до аналізу об'єктивності джерел, католицькі, як правило необ'єктивні, «свої» без сумніву пишуть правду. Це в принципі відображено яскраво і в основній частині. Що також вражає, більша частина літератури про яку згадується у вступі зовсім ніяк не аналізована в тексті, ані негативно, ані позитивно. Зокрема це стосується статей о. Мирослава Татарина, о. Петра Галадзи, о. Роберта Тафта, які розмірковують про східно-католицьке богослов‘я. Адже аналіз саме цих статей мав б стати ключовим в розділі № 5 «Проблеми пошуку ідентичності в уніатстві». Який замість того, щоб стати одним із основних в книзі, яка має на меті з‘ясувати богословське підґрунтя уніатизму, займає мізерну частину книги, порівняно з іншими розділами. Тому складається враження, що власне по суті автору сказати й не було що.

***

Але повернусь до початку. В загальному книга являє собою все таки історичний аналіз розвитку екклезіології Католицької Церкви, а звідси і форм єдності з єпископом Риму, а не богословський. Не зважаючи, на те, що архієпископ у вступному слові наголошує, що це перша спроба власне богословського аналізу.

Логічна схема роботи архієпископа Августина дуже проста. І в принципі, коли дочитуєш до кінця і звертаєшся до висновків, стає зрозуміло, що при достатньому знанні історії Церкви книгу можна не читати, оскільки в кінці вона стисло переказана.

***

Отож, логіка і суть книги дуже проста: хибним є вчення про примат і владу у Вселенській Церкві єпископа Риму, а звідси єдність з ним не є необхідною умовою для церковного буття. Тому книгу умовно можна поділити на два блоки: розвиток про примат у вченні Католицької Церкви від І тисячоліття до наших днів і інший блок, описує як це вчення втілювалось в діяльності Католицької Церкви по відновленню єдності із Православною Церквою. Тут йдеться про різні форми поєднання християн візантійської традиції із Римом, починаючи від італо-греків на Півдні Італії, закінчуючи більш детальним аналізом Берестейської Унії. Зрештою, той хто знайомий із тим як подаються ці події в російській православній літературі, може не витрачати час. Тексти на цю тему й так майже ідентичні і цей не виключення.

Увагу привертає інший момент. Автор від самого початку приходить до висновку - вчення Католицької Церкви про примат - хибне, чи навіть єретичне. Однак мені так і не вдалось знайти де саме архієпископ Августин це доводить. Ця думка, приймається автором від самого початку як аксіома, яка, як відомо, не потребує доведення. Якщо ж заглибитись в «тему», то справді головним богословським підґрунтям існування Східних Церков в єдності з Римом є саме оце визнання єпископа Рима, як наслідника Петра, який є главою апостольської колегії, та має додаткову і унікальну владу в Церкві. Тому висновки архієпископа Августина цілком логічні, якщо вчення неправильне, відповідно існування «уніатів» невиправдане і неправильне, тому й непотрібне чи навіть злочинне.

***

Але в прискіпливого читача виникне тут запитання: а якшо ні? Якщо єпископ Риму, таки має ці повноваження і для цього є підстави: біблійні та у традиції Церкви. Тоді що? Тоді вся струнка система сиплеться. Тоді існування східних католиків не те, щоб нормальне, але й богословськи правильне чи пак православне. Тоді «православні в єдності з Римом» звучить не так вже й абсурдно, оскільки, саме в цьому і є «православність».

І власне головна проблема книги, в тому, що оцієї хибності в позиції Католицької Церкви не доведено. Ця аксіома з‘являється в книзі «нізвідки». А якраз ця єдина теза і потребує доведення, оскільки вона виправдає всі наступні звинувачення на адресу Католицької Церкви, які архієпископ висуває в своїй праці.

Але для цього треба було б проаналізувати не тільки російських авторів, але й цілу гору (як мінімум) католицьких авторів, щоб з‘ясувати, які ж апології вони висувають на захист вчення про примат. А тут явна проблема. Під час читання складається стійке враження, що автору не доступні (причиною є мабуть незнання іноземних мов) ніякі інші джерела, окрім кириличних. Я особисто нарахував тільки два посилання на іншомовні джерела. Правда враження таке, що це данина стандартам дисертації. Я не знайшов у автора посилання на Френсіса Дворніка і його монументальний твір «The Photian schism. A history and the legend», коли він пише про Фотія, чи «Council of Florence» Джозефа Гілла в розділі про Ферраро-Флорентійський собор. І цей перелік безкінечний. Адже як можна пропускати в дисертації «класику» з теми??? Натомість фактично вся книга побудована на здебільшого на працях російських авторів. «Чужих», а отже брехливих авторів не читаємо...

***

Сама книга рясніє цитатами із католицьких джерел доктрини віри. Догматичні конституції, постанови соборів тощо. Якщо виходити з того, що католицьке вчення про примат хибне, всі ці документи постають в негативному світлі. Якщо ж на початку книги дати позитивний виклад вчення про першість Римського єпископа, то далі можна навіть нічого не вилучати і книга являтиме собою апологію єдності з Римським престолом в історичній ретроспективі. Хіба доведеться вилучити кілька емоційних висловів.

***

Не вистачає в книзі також аналізу таких дій Церкви у Візантійській імперії, які також можуть бути потрактовані, як «уніатизм», коли відбувалась не завжди добровільна уніфікація антиохійських і олександрійських (коптсьих) традицій під лекала візантійського обряду та форм мислення. Якщо книга задумана про «уніатизм» як явище, а не просто «католицький уніатизм», то варто і в свою історію проаналізувати.

***

Можна довго сперечатись о багатьох фактах і інтрепритаціях автором подій церковної історії. Особливо архієпископ Августин не жаліє епітетів, коли справа заходить про українських греко-католиків та митрополита Андрея Шептицького.

Зустрічаються й відверті спроби видати бажане за реальне. Наприклад на 27 сторінці автор пише «Цікаво відзначити, що через 400 років після підписання Брестської унії українські уніати виявились «більшими католиками», ніж їхні співбрати латинського обряду: уніатська «Парафіяльна газета» (вересень 2000 року) опублікувала один з останніх віронавачльних документів Католицької Церкви - Декларацію «Dominus Jesus» - з Filioque, якого не було в оригіналі». За такі слова редакція «Парафіяльної газети», а сьогодні «Католицького вісника» може і образитись, оскільки їх видання належить Римо-Католицькій Церкві в Україні.

***

Підсумовуючи, процитую ключовий висновок самого автора. В кінці він пропонує два шляхи вирішення «уніатської проблеми»: «1. стати справжніми католиками, не бавлячись у «міст між Сходом і Заходом» 2. Рішуче зректись латинського впливу і повністю повернутись до Прадідівської православної віри. Поза всяким сумнівом, у богословськи безплідного уніатства ніякого третього, власного шляху немає».

А тепер проаналізуймо це все у світлі вище сказаного.

1. Стати більш справжніми католиками греко-католикам навряд чи вже вдасться. Оскільки вони вже ними є. Архієпископ Августин тут, як і в продовж своєї праці часто плутає Латинську Церкву, яка є такою самою частиною Католицької Церкви, як і Греко-Католицька Церква, як і решта 20 помісних Католицьких Церков, із власне Католицькою Церквою. В своїй книзі він, зокрема, цитує документ Конгрегації віровчення про термін Церкви-сестри. Однак я ще в самому тексті книги помітив, що він не до кінця зрозумів суті написаного. Зокрема там йдеться, що Римська Церква є Церквою-сестрою всім католицьким і некатолицьким помісним Церквам. Натомість Католицька, Вселенська Церква не може бути названа сестрою будь якій Церкві, хіба якщо з волі Божої існує, ще якась Вселенська Церква в іншій космічній Вселеній. Заплутавшись в цих поняттях, дехто, як наприклад владика Августин, тому і вважає, що бути католиком, це бути римо-католиком. Однак як пише відомий кантоніст, Віктор Поспішил, що неможливо бути католиком в «чистому вигляді», католиком взагалі. Вірний неодмінно буде належати до певної традиції, чи то римської, візантійської чи коптської. Тому те що пропонує греко-католикам архієпископ Августин, означає стати римо-католиком, а не католиками, ким вони вже є.

В принципі, автора тут можна зрозуміти, оскільки він говорить, що по суті греко-католики, приймаючи вчення Католицької Церкви є того самого віросповідання і, що головне богословської традиції, що й латиняни, тільки «переодягнуті». І саме, тут криється головна суть «уніатизму» - це підміна мислення, це перейняття форм богословлення. І слід, ствердити, що тут автор значною мірою правий, бо УГКЦ зазнала набагато більшої внутрішньої латинізації, аніж зовнішньої, в літургічних відправах. Проте не аж так катастрофічно і повально як це вважає архієпископ Августин з одного боку. З іншого йде повільний процес очищення від цього. І наостанок, як сам автор пише в книзі, Католицька Церква, раніше уніфікована у всьому сьогодні позитивно ставиться до того, щоб в кожній помісній Церкві істини віри подавались відповідно до її богословської традиції. Тобто при єдності у вірі, існує різниця у богословії.

Про це пише Блаженіший Любомир у вступі до Катехизму Католицької Церкви: «Наука Христова одна і та сама для усіх, Віра Христова також та сама для усіх католиків незалежно від того, якого обряду вони не були і бо якої помісної Церкви не належали б. Натомість богословське розуміння Богом обявлених Правд мож бути іншим у різних культурах, як бувають різними літургійні обряди. Тому читач мусить бути готовим до того, що деякі богословські спроби пояснити суть нашої віри видадуться йому незвичними. Не слід тривожитись. Маючи перед собою вже основний текст наша Церква дасть своїм вірним богословські пояснення на основі власної традиції» (Катехизм Католицької Церкви 2002 рік).

***

Власне, оця уніфікація мислення Католицької Церкви, в одноманітності саме богословської традиції за латинськими зразками, і може бути названа «уніатизмом», однак так не може бути названа єдність із єпископом Риму взагалі. Оскільки це є частиною східно-католицького богослов‘я. Цей фундамент єдності має богословські причини, аргументів проти якого в книзі знайти неможливо.

Щодо ж до міри і глибини латинізації мислення в УГКЦ дуже влучно підмітив о. Михайло Димид, який зауважив що після того як РПЦ у 1946 році прийняла від радянської влади греко-католицькі єпархії, не відбулось особливого процесу зміни «ортопраксії», крім самого юрисдикційного підпорядкування.

***

2. Другий шлях, який пропонує владика Августин теж важко втілити в життя, оскільки греко-католики, так само як є вже повноцінними католиками у любові, є православними у вірі. І їм немає куди вже далі рухатись до «Прадідівської православної віри». Проблема може в полягати у поверненні до богословських традицій, а не у питаннях віри. Оскільки вони (греко-католики) разом із Святим Іоаном Дамаскином, який уклав «Точний виклад православної віри» стверджують у бік єпископа Риму, як наслідника апостола Петра «Господь зробив тебе (Петра) начальником і керівником не палаток, але всієї Вселенської Церкви» (Слово на Преображення) (Ού σκηνών δ Δεσπότης, άλλ* Εκκλησίας παγκοσμίου κατέστησε σε κοσμήτορα ( PG 96, стор.596). ( Тут пригадаю слова самого архієпископа Августина, коли він розповідав про те, як запитував чоловіка, чому він греко-католик. А той відповів, що його предки були греко-католиками. То у відповідь архієпископ порадив йому копнути глибше і дослідити, що там лежать його предки, які були православними. Хочеться порадити владиці, щоб копав ще глибше і знайде там наших предків як будучи православними були в єдності із Римським апостольським престолом.)

Тому в кінці, дозволю собі заперечити архієпископу, який не залишає нам ніякого іншого виходу, як тільки розчинитись в латинській традиції або в православній: У нас є свій шлях - просто бути собою. Католиками у любові і православними у вірі.

Блог Анатолія Бабинського

http://www.risu.org.ua/

При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на www.christusimperat.org обов'язкове