Мирослав Маринович: візит як проба прямого патріаршого правління

08-08-2010

• Категорія:

• Теги:

• християнство і політика

Візит патріарха Кирила до України завершений. Всі заяви зроблені, всі сигнали послані -той, хто має вуха хай почує, має голову -хай зрозуміє! ЗМІ, активно обговорюючі цілі і хід візиту, стомлено зітхнули і замовкли. Але даруйте, саме тепер є резон розміркувати над тим, наскільки дев'ять липневих днів можуть стати доленосними для українців. Думками про це кореспондент «ЗН» попросила поділитися Мирослава МАРИНОВИЧА - відомого письменника, публіциста, філософа, проректора Українського католицького університету, у минулому дисидента.

- Я сприймаю цей візит як зачистку території перед подіями, які настануть пізніше.

- А саме?

- Справжня боротьба за Українську православну церкву і за Київський престол почнеться, коли митрополит Володимир Сабодан і патріарх Філарет відійдуть у вічність, це очевидно, і це не я один помітив. А поки патріарх Кирило вичікує; відпрацьовує певні ідеологеми і прагне їх випробувати, поглянути, як вони будуть сприйняті в Україні. Мене особливо тривожать дві з них. Перша - це запущена в масову свідомість думка про те, що після відходу митрополита Володимира патріарх Кирило стане патріархом Московським, Київським і всія Русі, а друга - те, що резиденцією нового глави Української православної церкви повинна стати Софія Київська. Враховуючи, що протесту з боку офіційної влади не буде і ефективної протидії опозиції також чекати важко, це дійсно викликає серйозні побоювання.

- А ідея створення так званого російського світу?

- Ні, вона у мене особливих хвилювань не викликає, тому що це давно відома формула, яка може якось мінятися стилістично, але з часів відомої тріади «Самодержавство, православ'я, народність» вона по суті своїй все та ж.

- Так, але в пору свого народження вона все-таки стримувалася у межах однієї держави - Російської імперії.

- А тепер патріарх Кирило намагається побудувати церковну імперію, в якій не буде внутрішніх кордонів. У цьому-то і вся суть! Якщо Путін і Медвєдєв вимушені по крайній мірі офіційно зважати на існування кордонів і формальну політичну незалежність сусідів, то патріарх Кирило може про це забути. І підтвердження тому - слова митрополита Алфєєва, який сказав, що патріарха Кирила помилково називати іноземним гостем.

- Це гідно дослівного цитування. Отже: «Інколи говорять, що патріарх з Росії тут гість. Деякі навіть йому говорять: почувайте себе як вдома. А він відповідає: я почуваю себе не як вдома, я і так вдома. Це не патріарх якоїсь іноземної церкви, це патріарх Української православної церкви. Коли він приїжджає до України, він приїжджає до своєї пастви, до свого народу...»

- Генсек в радянській імперії теж всюди був у себе вдома. І народ в будь-якій точці СРСР був свій, радянський. Де був не радянський, тобто той, хто світоглядно не підпадав під це визначення, відомо. Створюючи церковну імперію, патріарх Кирило шукає - разом з Путіним і Медвєдєвим, - чим би замінити цю спільність, створену не за етнічним чи географічним, а виключно за ідеологічним принципом. «Православний світ», «російський світ» - це те, що вони знайшли. Багато конфесій, великі групи людей, цілі регіони за визначенням не можуть увійти до цього «російського світу». Але цьому «світу» властиво вип'ячувати себе і, отже, входити в протиріччя з іншими «світами».

Проте є щось дуже важливе, про що патріарх Кирило забуває. За минулі двадцять років в Україні склалася чітка і досить стійка модель: кожен з трьох колишніх президентів - при тому, що у них, як у живих людей, звичайно, були якісь особисті пристрасті, - був президентом всіх громадян, всіх українців, незалежно від конфесійної приналежності, національності і так далі. Це влаштовувало всіх, тому що така модель органічна для українців, вона найприроднішим чином відповідає українському менталітету. А ось ідеї, з якими приїхав патріарх Кирило і які він спробував упровадити в масову свідомість, протирічать українському світовідчуттю, причому досить гостро. І в цьому застава майбутньої поразки Москви. Сьогодні - оскільки у нас немає політичних сил, здатних ініціювати протести народу, - українці повернулися інтуїтивно або, якщо хочете, стихійно до такого малоруського типу поведінки. Хохол все мотає на вус. Він помічає і розуміє все, але мовчить. І цим своїм мовчанням створює враження, що - все, кінець, повний успіх, можна робити що завгодно! Але така ейфорія найчастіше не продовжувалася довго. Дуже скоро наставав момент, коли народ реагував, змітаючи все на своїй дорозі. Росія сьогодні забуває напуття, з яким цариця Катерина II посилала до Малоросії своїх людей: «Пам'ятаєте, що малороси подібні до вола. Немає тварини, здатної витримати більше, ніж віл. Але майте на увазі, що якщо вже віл не витримує, то його бунт страшніший, ніж бунт всіх інших тварин». Вона якраз розуміла етнопсихологію українців. А патріарх Кирило і його однодумці в Кремлі свято увірували в те, що самі вигадали: ніби немає жодної різниці між українцями і росіянами, і діють відповідно до ментальності російського народу, тим самим забезпечуючи свою майбутню поразку.

- Отже, ви вірите в те, що перемога кінець кінцем за народною ментальністю? Адже вона формується в результаті історичних подій і може змінюватися...

- Вірю абсолютно. Сумно, звичайно, що нам доведеться пройти через деякі випробування, пережити ще одну хвилю таких трансформацій, які хворобливо пройдуться по багатьох людях, по багатьом сім'ях. Але, ймовірно, нам це необхідно. Раз Господь дозволяє це все, означає нам це потрібно.

Модель етнічної держави, яка пригодилася Польщі, Литві, Естонії і так далі, виявилася явно не для нас. Ймовірно, Господь дав нам інше завдання. І ми вже почали його уловлювати, почали нащупувати якусь свою модель державного будівництва. У нас стали відбуватися речі, на мій погляд, просто фантастичні. В першу чергу - істотна українізація УПЦ Московського патріархату. І відбувалося це якось само собою, природно, як трава росте. У Москві це відчули. А треба розуміти: якщо Росії як державі досить складно функціонувати без України, то російська церква без Києва функціонувати просто не може. Там центр її легітимації, і тому втрата Києва для Москви недопустима.

Кирило зараз намагається не лише зупинити процес українізації, але і взагалі ліквідовувати автономію, яка так необачно була дана української церкви патріархом Алексієм II на початку 90-х років. Те, що патріарх готує сьогодні українській церкві, в політиці називається «Пряме президентське правління». Добре, хай спробує. Але те, що відбувалося в умовах свободи, було досконале природно для України, витікало з ментальності українців. Те, що відбуватиметься в умовах несвободи, знайде, звичайно, якесь історичне значення, але воно знов зникне, як тільки буде встановлена свобода.

- А буде?

- Я переконаний, що людство в цілому йде у напрямі підвищення рівня свободи. Це не означає, що у нас не буде відкотів назад або стрибків убік; це не означає, що отримана політична свобода для кожного буде особистою свободою в євангельському сенсі. Але те, що йде звільнення людського духу і, можливо, людської поведінки, хоча в моральному сенсі це амбівалентний процес, для мене не підлягає сумніву. Тому я досить спокійно відношуся до того, що відбувається і на політичному, і на церковному рівні (а відбуваються речі абсолютно ідентичні, треба сказати).

Російські правителі сьогодні вірять в те, що несвободу можна зберегти, що для неї є місце в майбутньому. Для них дуже приваблива китайська модель, яка нібито доводить, що в умовах несвободи можна досягти блискучих економічних успіхів. Але це зовсім інша цивілізація. А в нашій, європейській цивілізації штучна підтримка того, що давно вже не життєздатно, добрих плодів дати не може. Боротьба між київською моделлю і московською - це не боротьба між росіянами і українськими націоналістами. Зводити проблему до цього - означає мислити надзвичайно примітивно. Я бачу тут протистояння двох моделей існування слов'янського етнотипу; навіть не етно-, а швидше за все цивілізаційного типу. Коли київська модель почала виявлятися, Москва визнала це для себе небезпечним. В принципі, не без підстав. Адже Україна ставала привабливою навіть для російських громадян, не дивлячись на весь безлад, всю плутанину, яка у нас творилася довгі роки. Спроби задавити київську модель силоміць сьогодні очевидні. Але світ, повторю, рухається в інший бік, у бік підвищення рівня свободи. Тому київська модель при всій своїй непроявленості, незрілості в силу здійснений об'єктивних причин життєвіша і перспективніша, ніж чітко збудована, добре і давно нам всім знайома, але просто застаріла московська модель авторитаризму.

переклад Milites Christi Imperatoris