Чому вони стали католиками?

24-07-2010

• Категорія:

• Теги:

• Церква в Росії

Російська національна самосвідомість століттями будувалася на протиставленні себе "Заходу", причому під цим терміном найчастіше мався на увазі саме католицизм. Російська духовність, державність, культура усвідомлювали себе як антиномію "латинству". В Європи можна було переймати технічні досягнення, моду, витвори мистецтва, але містичний конфесійний кордон переходити було не можна. Право-славіє протистояло не-право-славію, і цим "неправославієм" був католицизм.

Католицизм же завжди пам'ятав слова Христа, сказані апостолам і їх послідовникам : «Ідіть по всьому світові й проголошуйте Благовість Божу всім Божим створінням» (Мк.16:15). Ці слова католицизм поставив за мету своєї діяльності.

Виникнення християнського сепаратизму католицизм вважав ненормальним і таким, що перечить словам Христа:

1, . «Я говорю тобі: ти Петро (по-грецьки "камінь", "скеля"), і на сьому камені Я побудую Церкву Мою» (Мт.16:18). У цих словах Церква названа в єдиній особі, отже дійсна Церква має бути одна і має бути заснована на ап. Петрі, який був першим Римським Папою.

2. «Та Я молю Тебе не лише за них (тобто апостолів), а також і за тих, хто вірить у Мене завдяки вченню та будуть всі єдино: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони та будуть в нас єдино»" (пор. Ін.17:20-21). У цих словах виражений тип християнської єдності, подібної до єдності між Богом і Сином Божим, тобто єдність субстанціональну.

Керуючись вищеназваними словами Христа католицизм прагнув зробити Росію католицькою. Для цього він використовував історичні обставини:

1) дипломатичні контакти з Росією,

2) переселення католицького населення (у тому числі духовенства і монашества) до Росії в результаті завоювань Росією територій населених католиками,

3) поїздки російських людей в католицькі країни,

4) переселення католиків на місце проживання до Росії (переселення німців і французьких емігрантів, яких переслідувала французька революція).

Місіонерська діяльність католиків серед російського суспільства - це перша причина прийняття росіянами католицизму.

Друга причина прийняття росіянами католицизму це філокатолицькі настрої частини російського суспільства. Вони множаться на порозі нового часу. Їх сплески збігаються з періодами прискореної модернізації країни. Так було на рубежі XVII-XVIII століть, коли державні і культурні новації Петра Великого позначили крупний прорив конфесійного ізоляціонізму в обох російських столицях. Так було і на початку ХIХ століття, коли реформаторські ідеї молодого імператора Олександра I зумовили нетривалий період відносної конфесійної лібералізації і філокатолицьких настроїв. Саме у цей період наголошуються перші індивідуальні навернення в католицизм власне російських людей - майже виключно з вищих шарів суспільства.

Які ж ідейні підстави індивідуального входження в католицизм цілої плеяди блискучих представників російського дворянства XIX століття - таких, як П. Чаадаєв, З. Волконська, М. Лунін, В. Печерін?

По-перше, переконаність в європейському покликанні Росії привела їх до думки про необхідність подолання релігійної ізоляції від європейських країн. Для російських католиків возз'єднання з Римською церквою було рівнозначне входженню в західну, християнську культуру. Багато хто з них вважав Захід ідеальною моделлю цивілізації, "яка увібрала в себе потрійну єдність: культури, релігії і моральності".

В уявленні Михайла Луніна, наприклад, абсолютна істинність католицької віри нерозривно передбачає затвердження політичної свободи.

Католицька віра передбачає затвердження політичної свободи. Бо через отримання людиною внутрішньої свободи завдяки залученню її до внутрішньої свободи дітей Божих ( «де Дух Господній - там свобода» пор. 2Кор.3:17), католицьке виховання зменшує необхідність зовнішнього примусу (з боку державної влади). Не треба забувати, що у всі історичні часи релігія була найважливішим чинником морально-інтелектуального виховання людей. І хоча ідеологічно православ'я і католицизм дуже близькі, але через історичні причини православна Церква не могла з достатньою ефективністю використовувати свої релігійні методи для виховання російського народу, оскільки вона була служницею держави і в недостатній мірі совістю нації. Католицизм же в особі Папства завжди стояв в опозиції егоїстичним домаганням державного абсолютизму. Вся історія західної Європи в цьому сенсі була історією боротьби Церкви і держави. Католицька Церква завжди була противником самодержавства.

По-друге, навернення інтелектуальної еліти минулого століття до католицтва - це негативне відношення до сучасного їм стану Росії.

Особливо різко цю позицію виразив П. Чаадаєв, який сприймав ситуацію в Російській імперії як "постійну і повсюдну відсутність ідей обов'язку, справедливості, права і порядку". «Ви знаєте, що за зізнаннями найнаполегливіших скептиків, знищенням кріпацтва в Європі ми зобов'язані християнству. Більш того, відомо, що перші випадки звільнення були релігійними актами і здійснювалися перед вівтарем...відомо, що духовенство показало скрізь приклад...римські первосвященики перші спричинили знищення рабства в області підпорядкованій їх духовному управлінню.Чому ж християнство не мало таких же наслідків у нас? Чому російський народ зазнав рабства лише після того, як став християнським, а саме в часи царювання Годунова і Шуйського? Нехай православна Церква пояснить це явище» (Чаадаєв П.Я. «Статті і листи, М, 1989, ст.61). Чаадаєв вважав, що саме вона насаджувала в Росії кріпацтво, і вже зовсім безперечно, що серед самих ярих противників відміни кріпацтва були її єрархи, у тому числі новопрославлені святі.

До ХХ століття в Російська православна церква практично втратила будь-який вплив на народ. Ні, не любив він її, так що, мабуть, у відомій суперечці про релігійність російського народу правий був Белінський, а не геній Гоголь. Церква трималася державним насильством над совістю.

Найбільш послідовно дану ідеологію розвинув Іван Гагарін, російський дипломат, що прийняв в 1842 році в Парижі католицизм і вступив в єзуїтський орден. Гагарін вважав, що поза католицизмом в Росії немає майбутнього, що возз'єднання російського народу з Римом - єдиний спосіб уникнути грядущої революції і національної загибелі.

Печерін говорить: «Моє навернення почалося рано: від перших променів розуму, на рідному грунті, на Русі, в глушині, в російській армії. Відсутність правосуддя і жахлива безсовісність у всіх галузях російського побуту - ось перша проповідь, яка сильно на мене подіяла».

Архимандрит Іоан Хрізостом вважав: «я прийшов до переконання, що реформи Петра I, що підпорядкували Церкву державі, завдали їй жахливої шкоди...»

Він мріяв про створення християнської імперії, яка включає в себе - федерально - окремі держави з їх царями і королями. Щоб уникнути повторення "Петрового нещастя" (так він виражався), слід було добитися союзу між російським патріархатом і Папою. Багато хто сподівався здійснити ці задуми підтримки Риму. Подібні думки розділяв кн. Волконський, а також кн. Оболенський і Урусов. Можна згадати про сім'ї Єврєїнових, Кологрівових або Длусскі. До цього кола приєдналися поет В'ячеслав Іванов, подружжя-художників Браїловських, пані Данзас, філософ. Цікаво, що майже всі названі мною "католико-православні" російські люди змінили свою конфесійну приналежність лише з бажання добитися універсальної теократії. Вони постійно роздумували про взаємодію імператора, Папи і патріарха.

Правда, в першій половині XIX століття такі радикальні погляди були в меншості російських католиків. Типовіша позиція, наприклад, Зінаїди Волконської, яка мріяла про рівноправне возз'єднання церков. У ХIХ столітті в частини освіченого російського суспільства складається уявлення про те, що Католицька і Православна Церкви рівно істинні.

Н. Гоголь говорив, що не бачить між двома Церквами різниці, що для нього це одна Церква, тому перехід з православ'я в католицтво не має сенсу.

Але історично найбільш значимою була позиція Володимира Соловйова. Його оцінка православ'я була різко негативною: "... вся релігія, писав В.С. Соловйов, - зводилася тут виключно до правовірності і обрядового благочестя, які ні на кого жодних етичних обов'язків не накладали". І ще він каже: "В московській державі, як раніше у Візантії, релігійні і етичні початки були зовсім виключені з області політичних і соціальних стосунків" (В.С. Соловйов. Твори в двох томах. Т.1, М., 1989, с. 417). А раз виключені, то все життя не могло не стати аморальним. По слову іншого мислителя, Н.А. Бердяєва, "...православіє виявляється формою християнства, що не створила своєї моралі і соціального життя, що не впливало на покращання" (Н.А. Бердяєв. Витоки і сенс російського комунізму. М., 1990, с.141).

У зв'язку з такою оцінкою православ'я В. Соловйов в 1896 році возз'єднався з Католицькою Церквою, вважаючи, що обидві Церкви складають одне містичне тіло Христа (В. Соловйов, Російська ідея, видавництво «Життя з Богом», Брюссель, c.1).

РПЦПМ була служницею Російського самодержавства і цим скомпрометувала себе в очах російського народу так що російський народ практично був мало релігійний і не поважав РПЦ. Очевидець такої неповаги письменник І.А.Бунін, про що він пише в своїй книзі «Великий дурман»: "Росія ХХ століття християнської віри далеко залишила за собою (язичницький) Рим з його гоніннями на першохристиян і перш за все по числу цих жертв, не говорячи вже про характер цих гонінь, невимовних по мерзенності і звірству" (Іван Бунін, Великий дурман. М., 1997, с. 73).

Йому запам'яталася "якась паскудна старенька", що кричала: "Товариші! люб'язні! Бийте їх, стратити їх, ріжте їх, топіть їх!" Били, страчували, різали і топили з величезним ентузіазмом - і в першу чергу священнослужителів РПЦ. Події тих "окаянних днів" говорять не про байдужість народу до церкви - вони говорять про її злобне неприйняття. Їй немов мстилися, і мстилися цілком нелюдяно. Не просто не ходити в храм, не просто закрити його, а обов'язково справити нужду біля вівтаря, упоперек обличчя Богородиці надряпати матюк. За такий етичний стан народу після майже тисячолітньої опіки про його моральність РПЦМП повинна відповідати чи ні? І чи буде за це прощення?

Нарешті, дуже впливовою причиною переходу православних людей і невіруючих росіян в католицизм був союз РПЦМП з богоборницькою владою КПРС проти російського народу. Солженіцин прямо вказує, що ХХ століття було століттям історичної поразки російського народу, і головним винуватцем цієї поразки називає Російську православну церкву - і віруючий народ: "...російська Церква в доленосний для батьківщини час допустила собі стати безвільним придатком держави, упустила духовно направляти народ, не змогла очистити і захистити російський дух перед роками люті і смути. І якщо по сьогодні сатанинський режим душить країну і загрожує задушити весь світ, то з перших винних в цьому - ми, росіяни православні" (А.Солженіцин, Публіцистика в трьох томах, Ярославль, 1996, т. 2, с. 303).

...1930-ті роки. Церкву звинувачують в повній співпраці з НКВД (відомству розправи повідомлявся вміст сповідей, імена таємних віруючих, підпільних священиків і монахів), в доносах на катакомбників. Розквіт Гулага, описаного А.І. Солженіциним, який скільки завгодно може говорити, що його "Архіпелаг" - книга про владу комуністів в Росії, але у всьому світі (багато і у нас теж) її читають і читатимуть як книгу про Росію, вигодувану православ'ям.

А коли в березні 1953 р. в церквах РПЦ йому проголосили "Вічну пам'ять", то побоялися просити за упокой душі "раба Божія Йосифа", як годиться, і просили за упокій душі "генералісимуса Йосифа". Гідний православний архіпастир, архиєпископ Лука (Войно-Ясенецький) швидше за все щиро говорив: "Сталін зберіг Росію, показав, що вона означає для світу. Тому я як православний християнин і російський патріот низько кланяюся Сталіну".

Чого ж вже вимагати від народу дрібнішого?

Священик із складною біографією Дмитро Дудко пише про Сталіна захоплену статтю під назвою "Він був віруючим", де знаходимо такі рядки: "Не відразу Сталін усвідомлювався як російський геній, не випадково він володів скромністю і етичними засадами. Нам, православним людям, що пережили гоніння за віру, потрібно забути образу, як і личить християнам, і з належною увагою і любов'ю поглянути на все... Спадщину Сталіна треба вивчати і вивчати, щоб краще зрозуміти, як нам зберегти Росію. Вороги наші це швидше за нас розуміють, і тому вони ллють на нього такий бруд, щоб через нього ми не бачимо, хто він такий" ("Наш сучасник", 1999, N 12).

Союз РПЦМП з богоборницькою владою КПРС вплинув на перехід в католицтво людей що народилися з середини XIX століття.

Третя причина - це прийняття росіянами вчення католицької Церкви як правовірного (ортодоксального) вчення.

Практичне неправовір'я православної Церкви виявлялося в недотриманні нею 4-х принципів правовірності, прийнятих на Нікео-Константинопільських вселенських соборах єдиної християнської Церкви. Ці принципи виражені в католицькій і православних Церквах в символі віри: «Вірую в єдину, святу, вселенську (- по-російськи; «католицьку» - по латині; «кафолицьку» - по-грецьки; «соборну» - по церковнослов'янськи), апостольську Церкву». Обидві Церкви визнають ці ознаки як характеристику істинної Церкви, але католицька Церква здійснює їх:

1) Єдність завдяки Апостольському Престолу в особі папи. Православна Церква не має такої єдності, бо складається з 15 автокефальних Церков, які ще розкололися всередині себе;

2) Вселенскість завдяки своєму всесвітньому поширенню серед всіх народів земної кулі. Православна Церква охоплює лише східне слов'янство, частину греків, румун, молдаван, грузин і невелику частину національних меншин серед інших народів і російську діаспору;

3) Апостольскість православна Церква порушує в невизнанні верховного авторитету ап. Петра, про верховенство якого сказано в багатьох місцях Нового Завіту.

Протопресвітер Віктор Данілов

з роботи "РОСІЙСЬКИЙ КАТОЛИЦИЗМ"

В.Данілов (с) 2010, м. Ярославль, Росія

переклад Milites Christi Imperatoris