Кіпрський документ: Єдності ще немає, але примирення вже можливе

08-06-2010

• Категорія:

• Теги:

• міжхристиянські відносини

Протягом останніх років Кіпр був справжнім центром екуменічного діалогу. 16-23 жовтня 2009 р. у м.Пафос на острові Кіпр тривало ХІ пленарне засідання Спільної міжнародної комісії з богословського діалогу між Католицькою й Православною Церквами, створеної 1979 р. Участь у дискусії взяли понад 20 католицьких делегатів та представники майже всіх Православних Церков, за винятком Болгарського патріархату.

Під час кіпрської зустрічі члени Спільної міжнародної комісії розглядали проект документу "Роль Римського єпископа в єдності Церкви (церковному сопричасті) першого тисячоліття", підготовлений Координаційним комітетом комісії у жовтні 2008 р. На момент завершення засідання було розглянуто лише частину зазначеного документу. За рішенням учасників діалогу, спільна робота над його текстом продовжиться на наступній зустрічі Спільної комісії, у вересні 2010 р. у Відні (Австрія). Мотивація обговорення - яким чином розуміння першості єпископа Риму першого тисячоліття може вплинути на створення моделі єдності між Сходом і Заходом у третьому тисячолітті християнської ери. Критичною точкою обговорення мають стати інтерпретації розуміння першості Папи, які виникли на Заході у другому тисячолітті.

Важливо зазначити, що проект так званого "Кіпрського документу" (опублікований італійським ватиканістом Сандро Маджістером у блозі WWW.CHIESA) розглядає роль Римського єпископа в першому тисячолітті у різних ракурсах.

У першій частині йдеться про те, що послання багатьох Отців явно свідчать про факт визнання першості Церкви Риму серед помісних Церков як Сходу, так і Заходу. Рим, столиця імперії, швидко прославився у ранній Церкві як місце мучеництва святих апостолів Петра і Павла. Пізніше, по дорозі до мучеництва у Римі, св.Ігнатій Антіохійський у "Посланні до римлян" назвав Римську Церкву "головуючою в любові". Св.Іриней Ліонський підкреслював, що Римська Церква була орієнтиром апостольського вчення. З цією Церквою, заснованою Петром і Павлом, усім Церквам необхідно було погоджуватися (convenire), "propter potentiorem principalitatem" - "через її більш добре походження", або "з причини її більшої влади" - прим.ред.) всім Церквам, тобто всім вірним, хоч би де вони були, тому що вони в усьому світі розпорошені, зберігають передання, що виходить від апостолів" ("Проти єресей", 3,3,2, п.6 Кіпрського документу). Визнається також унікальна роль римського єпископа всередині Пентархії (п'яти патріархатів - прим.ред.) ( п.13). Зокрема, св.Кипріан Карфагенський вважав, що єдність єпископату і Церкви відображається символічно в особі апостола Петра та його наступників. Катедра Петра, таким чином, має вбачатися у кожній єпархії, єпископській катедрі, але насамперед - у Римі (п.10). До слова, св.Кипріан уперше застосував термін Cathedra Petri (престол Петра), що по суті і є єпископським троном на горішньому місці за престолом у вівтарі кожної церкви.

Друга частина документу про єпископа Риму як спадкоємця апостола Петра розпочинається з того, що (п.16) Константинопольський Собор 381 р. визначив для єпископа Константинопольського "старшинство честі після єпископа Риму" (канон 3). Пізніше папа Лев І Великий (440-461 рр.) розрізняв служіння безпосередньо апостола Петра та служіння людини як наступника Святого Петра.

Документ, який розглядали на Кіпрі, акцентує увагу на тому, що безперервне апостольське наступництво (сукцесія) є наступництвом в апостольській вірі у межах конкретної місцевої церкви. В еклезіологічній перспективі не можна вже говорити про наступництво серед людей незалежно від апостольської віри й місцевої Церкви. Таким чином, слова про те, що Петро говорить через єпископа Риму, означають, по-перше, що останній виражає апостольську віру, яку Церква отримала від апостола Петра. Отже, у цьому сенсі розуміємо єпископа Риму як наступника Петра (п.19).

Статус єпископа Риму серед інших єпископів був зрозумілий у контексті статусу Петра серед апостолів. Така інтерпретація ніколи явно не відкидалася на Сході в першому тисячолітті, але Схід радше розумів кожного єпископа як правонаступника усіх апостолів, включаючи Петра (п. 20). Своєю чергою, Захід не відкидав існування Пентархії.

Третя частина показує роль єпископа Риму в періоди криз у церковній спільноті. "Процедура апеляції до Риму була вироблена Сардікським собором (342-3, правила 3-5)". Ці слова стоять на початку п.26 Кіпрського документу і є безпосереднім продовженням п.25, в якому автори докладно зупинилися на визнанні Католицькою і Православною Церквами важливість ролі Папи у прийнятті апеляцій або запитів про допомогу у різних обставинах від єпископів інших Помісних Церков. Як пояснював св.Іриней Ліонський: "За необхідності з цією (Римською - прим.ред.) Церквою, за її переважної важливості, узгоджується всяка Церква" ("Проти єресей", III,3,2).

Отже, як бачимо, документ, який обговорювався на Кіпрі, пропонує поглянути на історію ще не розділеної Церкви І тисячоліття, яка справді жила еклезіологією сопричастя, що ґрунтувалася на "єдності у різноманітності". У першому тисячолітті Схід і Захід були об'єднані фундаментальними теологічними принципами і розумінням влади як "служіння любові". Колегіальність (соборність) єпископів виражалася в енергійному синодальному житті Церкви на всіх її рівнях - місцевому, регіональному та універсальному, на якому діяв єпископ Риму як "перший серед рівних патріарших престолів" (п.31). Досвід першої тисячі років глибоко вплинув на відносини Церков Сходу і Заходу, якими, попри розходження і тимчасові єресі, підтримувалося сопричастя. Тому цей період є спільною традицією обох Церков, яка має послужити моделлю для відновлення повного сопричастя (п.32).

Світлана ФІЛОНЕНКО

Джерело: Католицький вісник "Kairos"

При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на www.christusimperat.org обов'язкове