„Яка справжня вага соціального служіння Церкви?”

18-11-2009

• Категорія:

• Теги:

• Церква в Україні |
• харитативна діяльність |
• УГКЦ |
• інтерв'ю

Інтерв'ю з о. Андрієм НАГІРНЯКОМ, магістр соціальної роботи, референт з соціяльних питань Патріархії УГКЦ, віце-президент МБФ „Карітас України", виконавчий секретар Комісії з питань соціального служіння ВРЦіРО

- Рік тому Міжнародний благодійний фонд «Карітас» став переможцем у конкурсі «Благодійник року». Чи це можна назвати свідченням того, що Церква повністю відповідає вимогам часу у соціальній роботі?

- У суспільній сфері Церква завжди прагнула виконати подвійне завдання: поширювати вчення Євангелія та піклуватись про корисне служіння людям. Слідуючи християнському вченню, Церква приймала відповідні рішення на Вселенських соборах та протягом тривалого часу не просто брала активну участь у справі соціальної допомоги і підтримки, а й відігравала в цьому провідну роль. Християнська ідея милосердя служила основою благодійної діяльності як громадських організацій, так і приватних осіб. Воднораз слід відзначити, що соціальне служіння Церкви не є головної ціллю, основним її завданням. Але ми маємо розуміти, що не займатися благодійністю не можемо. Це - практичний спосіб реалізації віри. Для церкви головне - проповідь Євангелія, але ця проповідь Благої новини має проявлятися через допомогу хворим, потребуючим. Це читаємо у Діяннях апостольських. Ця допомога навіть вимагала певного виокремлення - відділення мужів-дияконів, які займалися опікуванням вдів та сиріт. «Діаконія» проявляла себе протягом тисячоліть, хоч не завжди це служіння носило організований характер.

Професіоналізація соціальної роботи, як у світі, так і в Україні, воднораз відбувалася як в державно-громадській, так і в релігійно-церковній сферах. Але процес становлення релігійної соціальної роботи в Україні мав ту особливість, що був штучно перерваний втручанням держави за часів радянської влади. Після відновлення в країні реальної свободи віросповідання Церкви та релігійні об'єднання в Україні почали активно працювати в напрямку надання благодійної соціальної допомоги, найчастіше у формі матеріальної (гуманітарної) допомоги одягом, взуттям та їжею. З розбудовою організаційних структур Церков та релігійних об'єднань благодійна соціальна допомога почала набувати професійного характеру релігійної соціальної роботи. Відповідну реакцію Церков та релігійних спільнот в Україні викликав процес секуляризації та формування нових парадигм соціальної допомоги в Україні.

Церква почала усвідомлювати потребу серйознішого підходу до цієї діяльності - вона має бути більш структурованою, систематичною і професійною. Щоб ця діяльність була організованою, структурованою і професійною - при Церквах були створені благодійні організації. Зокрема, найбільш відомим є католицький «Карітас». Це є міжнародна мережа організацій: реальна діяльність здійснюється на рівні єпархій та парохій, але вони пов'язані між собою у єдину структуру, щоб відчувалася спільна лінія, пріоритети, професійність. Варто сказати, що «Карітас» не відображає всю соціальну діяльність Церкви. На базовому рівні багато парохій працюють. Ми часто й не уявляємо, яку значну роботу вони роблять. Знаємо деякі приклади парохій, де поширена співпраця з іншими рухами - рухом анонімних алкоголіків, рухом спільнот «Віра і світло», чи «Мальтійською службою допомоги», чи «Суспільною службою України». Є велика діяльність монастирів, чернечих згромаджень. Вони займаються опікою дітей, організовують сиротинці сімейного типу, опікуються неблагополучними, «кризовими» сім'ями. Отці-селезіани вже роками здійснюють відому програму «дитячі канікули» - дітей забирають з вулиці і навчають добре проводити свій час, відволікаючи від соціально невпорядкованих способів дії. Молодіжні організації, що функціонують при парафіях, також здійснюють волонтерське соціальне служіння - займаються відвідування інтернатів, тюрем, організацією дитячих таборів.

- У світському розумінні благодійний фонд - це організація, що збирає кошти від меценатів і потім видає їх у формі грантів під конкретні проекти та ініціативи. Чимось відрізняється діяльність церковних благодійних фондів?

- «Карітас України» здійснює свою діяльність в певних напрямках, шукаючи кошти у грантодавців та акумулюючи власні, що надійшли у вигляді пожертв. Як правило, більшість коштів, що входять до бюджету «Карітасу», спрямовуються на виконання програмних цілей - «Домашня опіка», опіка ВІЛ-інфікованих, допомога дітям з неблагополучних сімей, «діти вулиці». Є наперед задана програма, на яку використовуються кошти. І тому вільних грошей на одноразову допомогу, як правило, немає. Є невеликі збірки, наприклад, «Різдвяна свічка». Пожертви, зібрані при розповсюдження свічок, ідуть на працю з дітьми. Але це знову наперед зарезервовані програми.

Отож, «Карітас України» займається декількома напрямками: охорона здоров'я; домашня опіка; праця з неблагополучними сім'ями; «дітьми вулиці»; допомога мігрантам (протидія торгівлі людьми, реабілітація тих, хто повертається). Має місце також допомога у кризових ситуаціях. Наприклад, протидія наслідкам повеней у Західній Україні. Тоді УГКЦ через «Карітас України» могла акумулювати значні кошти жертводавців, які прагнули підтримати людей.

- Виходячи з власного досвіду і моніторингу, яка соціальна проблема сьогодні потребує більшого долучення зусиль, через те, що держава або суспільство не звертають на неї своєї уваги?

- Бачите, Церква ніколи не зможе замінити державу і громадянське суспільство у їх соціальній відповідальності. Церква бере участь у всіх сферах, де є проблема: чи у питаннях профілактики серед молоді ВІЛ/СНІДу; здоровий спосіб життя; діти вулиці; міграція. Скрізь, де може долучитися.

- Чи можуть церковні організації плідно співпрацювати зі світськими?

- Вже навіть є досвід. «Карітас» співпрацює з міжнародними і українськими громадськими організаціями. Треба зауважити, що на відміну від законодавства інших країн в нас є чіткий розподіл на релігійні та нерелігійні організації. Релігійні не можуть виступати як отримувачі грантів, субсидій від держави для виконання певних соціальних проектів. Зараз соціальна діяльність релігійних організацій в Україні майже не підтримується. Саме тому «Карітас України» зареєстрований як благодійний фонд, засновником якого і є УГКЦ.

Кабінет Міністрів нещодавно відмінив оплату за газ. Для кого: культових споруд чи для всієї Церкви? Церква, наприклад, утримує кухню для бідних і має платити за газ з усіма на одному рівні?

Церкви у світі володіють майном і можливостями, в нас же все було конфісковано. Релігійні організації в Україні не мають матеріальних ресурсів, щоб активно включитися у вирішення соціальних проблем. Немає тих ресурсів, які колись нам належали. Наприклад, Церква за часів митрополита Андрія Шептицького була власником різноманітного майна і за рахунок цих ресурсів здійснювала широку соціальну діяльність. Для подальшого становлення в Україні релігійної соціальної роботи потрібна активізація процесів передачі окремих повноважень у соціальній сфері від держави до інших суспільних інституцій (зокрема, релігійних організацій), впровадження принципу субсидіарності. Це вимагає розробки відповідної нормативно-правової бази, яка б, зокрема, враховувала зарубіжний і вітчизняний досвід співпраці між релігійними об'єднаннями та державою на принципах соціального партнерства.

- У численних проспектах та брошурах ООН щодо боротьби зі СНІДом йдеться про підтримку ЛГБТ-спільнот. Коли звучить пропаганда протидії епідемії ВІЛ/СНІДу, то часто вся увага акцентується виключно на так званому «захищеному сексі» (тобто використанні презервативів). Чи не виникає тут конфлікту, коли Церква проповідує цноту і стриманість у сексуальних стосунках, а світські організації зовсім протилежне: тільки щоб було «безпечно»?

- Для нас ця проблема актуальна. Наскільки мені відомо, в інших країнах використовується принцип АВС: пропагування стриманості (abstinence); пропагування вірності в шлюбі (be faithfull) і лише потім говориться державою чи громадськими організаціями, що застосування презервативів (condoms) зменшує поширення інфікування. У нас, на жаль, ситуація поставлена з ніг на голову - скрізь чуємо про використання презервативів, що нібито має забезпечити 100% «безпеку» від інфікування і припинити поширення ВІЛ в Україні. Але ж розуміємо, що це не так. Ми виступаємо проти поняття «безпечного сексу». Так, він може бути менш ризикованим, але це не дає гарантії безпеки. Ми виступаємо, щоб в загальній профілактичній програмі (особливо для школярів) говорилося про відповідальну поведінку, щоб пропагувалися сімейні традиційні та культурні цінності - стриманість і вірність. І треба говорити про відповідальність - кожна наша дія матиме наслідок, за який ми будемо нести відповідальність.

У нас є суперечки, дискусії з міжнародними організаціями, але приємно, що нарешті ми почали прислухатися один до одного. Треба йти назустріч один одному, виявляти позиції один перед одним і прагнути порозуміння.

- Наскільки успішно розвивається співпраця на міжконфесійному рівні?

- Очевидно, що кожна конфесія прагне працювати навколо себе. Це є зрозумілим. З іншого боку, розуміємо, що вирішення соціальних питань входить в інтереси всіх конфесій. І це є місце, де релігійні організації повинні проявити певну солідарність, виявити спільну позицію у практичний спосіб.

Варто засвідчити спільність принципів всіх релігійних організацій щодо певних проблем. На теоретичному рівні ця співпраця давно існує. Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій неодноразово зверталася з посланням і зверненнями. Менше ніж три роки тому створена Комісія з питань соціального служіння Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, в якій я є виконавчим секретарем.

Було прагнення налагодити практичний вимір цієї співпраці. Перший крок - протидія епідемії ВІЛ-СНІДу. Ми прийняли спільну концепцію, стратегію, провели низку тренінгів для представників різних конфесії. Проводили спільні конференції, круглі столи, де сформулювали спільну позицію, яку потім відстоюватимемо.

- А конкретні проекти робилися, чи в них немає потреби?

- Можливо і є. Їх треба робити для певного сигналу, прикладу. Але коли доходимо до конкретних речей, то бачення трохи змінюється: конкретний проект треба здійснювати через конкретну організацію, ця організація належить до конкретної конфесії. Простіше працювати в рамках своєї конфесії і її організацій. Так, спільні акції, невеличкі спільні дії повинні бути. Немає якихось заперечень щодо цього, але має місце практична доцільність. Є громадські об'єднання, що складаються із представників різних конфесій. Але вони тоді себе не афішують як церковні організації.

- Які виклики сьогодні постали перед благодійною діяльністю і розвитком соціального служіння Церкви?

- Виклик один - потреба професійного зросту цієї діяльності. Далеко не у всіх сферах, не всі релігійні організації і не всі Церкви здійснюють свою місію на професійному рівні, не завжди як найкраще. Професійність - певні норми поведінки, певні знання. Бувають чудові волонтери, але якщо ними не опікуються професіонали, то вони можуть наробити більше шкоди.

В нас немає чіткої і повної картини по конфесіях і по всіх релігійних організаціях, щоб можна було чітко сказати: що вона робить, в якому обсязі, де і наскільки професійно? Була спроба представити загальну картину тільки у подоланні епідемії СНІДу. Робилося спеціальне дослідження.

Насправді немає загального уявлення про те, яка справжня вага соціального служіння Церкви. А це свідчить, що в самих конфесіях діяльність не систематизована і не структурована. Вона - спорадична, її не збирають і не класифікують. А якщо ми самі не знаємо наскільки вагомі, то не можемо відстоювати на підставі конкретних фактів власні інтереси перед суспільством.

- Дякую за розмову.

Розмовляв Микола МАЛУХА,
Київ, 7 листопада 2009 року
http://risu.org.ua/ukr/religion.and.society/interview/article;32773/