Борис ГУДЗЯК: "Не чекайте на авторитетів зверху! Робіть, підкочуйте рукави, починайте, відкривайте нові горизонти!"

12-10-2009

• Категорія:

• Теги:

• Церква в Україні |
• інтерв'ю

Перші студенти Українського Католицького Університету вчилися у невеличкій будівлі колишнього дитячого садочка, який зимою часом не опалювався. Сьогодні УКУ у Львові є навчальним закладом європейського рівня, єдиним Католицьким університетом на пострадянському просторі. Ректорові, отцю Борису Гудзяку, який виріс у США в українські родині, вдалося за короткий час - абсолютно без державної підтримки - на пустому місці створити центр культурного, духовного і державотворчого розвитку. Людина, яка більшу частину життя прожила за кордоном, але переїхала до України і тут зуміла зробити все з нуля, так і радить українцям (особливо молодим) - втілювати власні проекти, не чекаючи на допомогу когось зверху. Чому ректор тепер так віддано захищає свій університет від політиків? Чому вважає, що український народ набагато випереджає у своєму розвитку власних лідерів? І які "пригоди" він влаштовує в Україні для іноземців? Про це та інше - у розмові з Борисом ГУДЗЯКОМ

 

"МИ ВИСЛАЛИ 700 СТУДЕНТІВ НА СТАЖУВАННЯ ЗА КОРДОН. І ТІЛЬКИ ОДНА ОСОБА НЕ ВЕРНУЛАСЯ"

- Отче, саме Ви зуміли за доволі короткий час зробити Український Католицький Університет у Львові навчальним закладом європейського рівня і це при тому, що не маєте ніякої бюджетної допомоги. Що треба змінити у нашій теперішній системі освіти, щоби інші навчальні заклади теж могли успішно розвиватися?

- Я думаю, що основне питання - це є питання співмірності свободи і відповідальності. Людина, яка не є вільна, не може бути творчою, не може бути остаточно плідною. І наша система освіти потребує більше свободи і більше спонукання до свободи.

Одночасно свобода не є свавіллям. Свобода має бути до чогось, а не тільки від чогось. Передовсім це має бути свобода до відповідальності. Великі речі мають за основу дуже прості засади. Там, де є корупція, там, де є плагіат, підміна понять - не може бути правдивої науки, правдивого пошуку істини, не може бути автентичних стосунків, не може бути виховання зрілої молоді. І тому ці пороки, які є надто сильними в нашій освіті, відбиваються на якості і нашої наукової праці, і нашого формування випускників.

- Ви маєте на увазі, що вищим навчальним закладам треба дати більше свободи у тому сенсі, щоб, можливо, відпустити їх від державного фінансування і державної залежності? Щоб вони пробивалися самі?

Я вважаю, що вищий навчальний заклад є особливою точкою концентрації людського потенціалу - не тільки інтелекту, але і творчості. Університети, коли їх формувала церква в Середньовіччі, називалися Universitas profesorum et studiorum. Це була спільнота, яка була покликана дивитися і думати широко і далеко. Сьогодні розвиток науки заставляє нас гіперспеціалізуватися. Це є необхідно. З другого боку - воно обмежує цілісне бачення. І коли надто такий технічний чи технологічний підхід поєднується з бюрократичними обвантаженнями, ця основоположна характеристика ліберальної, вільної науки, вільного формування людини в середовищі спілкування - воно десь якось корчиться.

Не раз можна зустріти людину, яка закінчувала довоєнну гімназію - і вона є набагато більш розвинена, ніж сьогоднішній доктор наук.

- На жаль, маємо таку ситуацію, що молодь, особливо обдарована, зараз не бачить перспективи для себе в Україні, мріє про закордон, в результаті - виїжджають найкращі кадри. Чи знаєте Ви рецепти - як їх можна утримати? І головне - як молодим людям, які не мають на кого опиратися, пробитися в сучасній Україні?

- В Українському Католицькому Університеті ми дуже над тим застановляємся, бо вкладається не тільки багато ресурсів, коштів, зусиль, але і багато любові в поодинокого студента. І коли цей студент мав би робити вибір покидати - це велика втрата була б для України. Ми постійно висилаємо студентів за кордон - щоб це не було щось таке заборонене обставинами, заборонений плід. Ми вислали вже за ці роки 700 студентів на літні стажування за кордон. І тільки одна особа не вернулася з тих стажувань! Ми маємо поверх 600 випускників - і вже 200 при помочі університету здобули стипендії за кордоном на різні спеціалізовані студії, докторантури. Вони також вертаються. Чому? Тому що упродовж навчання і після завершення університет старається прищеплювати почуття місії - що ти не є сам, є спільнота, яка хоче тебе вислати, але яка чекає на твоє повернення і яка готова допомагати тобі, принаймні духовно і психологічно, в моральному плані, можливо, і практично, десь себе знайти в Україні. І після перших кількох випусків, коли ця динаміка запрацювала, ми бачимо таке велике ангажування.

Молодій людині, яка чується розгубленою, пропоную шукати опору. Часом вистачить одна людина, яка тебе чекає, чи одна людина, яка може тебе скерувати і своєю поставою показує, що не треба боятися різних обставин. Ми не є приречені в Україні, і коли ми можемо один одному в вічі це засвідчити, коли ми можемо один одного підтримати, ми бачимо, що нема обставин, в яких не можна бути вільними, і нема обставин, в яких не можна духовно жити. Це нам показала, скажімо, церква-мучениця, наші свідки мученики в радянський час. Вони перемогли ще не такі труднощі, які ми маємо сьогодні.

- Власне, яка роль у цьому церкви? Як вона може переконати молодих людей повертатися?

- Є моральний момент - і в цьому плані церква працює постійно. Але сьогодні дуже важливо, щоб церква творила структури, місця праці, проекти, які дають людям нагоду, старт принаймні - зачепитися, закоренитися у добрій справі в Україні.

Наші перші випускники десять років тому дуже переживали, зокрема дівчата, які закінчували богословський факультет. Перші дівчата, які за тисячу років християнства в Україні на своїй землі здобували диплом з богослов'я! Це був прецедент! Ніхто не знав, що вони будуть робити, бо не було попередників у них. І спочатку було питання - чи їх традиційні структури, церкви приймуть. Сьогодні ми бачимо, що дійсно багато наших випускників (чи як священики, чи як миряни, мирянки) провадять проекти, які вони самі створили. Я би до цього заохочував молодих людей - не чекайте на якісь авторитети чи розв'язки зверху! Робіть, підкочуйте рукави, починайте, відкривайте нові горизонти! Господь є щедрий.

Наш університет є, зрештою, сам по собі свідчення, що на місці, де не було нічого, де не було жодної інфраструктури, де не було коштів, де не було будинку, де не було і немає бюджетних якихось забезпечень, можна солідарністю такою, кропіткою працею за невеликий час здобутися на щось, що дійсно є життєдайним.

- У Вас є багато викладачів, які приїжджають з-за кордону, деякі, здається, навіть на волонтерських засадах працюють? Як Вам вдається переконати їх, щоб вони приїжджали на цю роботу?

- Ми робимо їм таку пропозицію - приїжджайте в Україну, де ви будете працювати дуже інтенсивно, до виснаження, зарплата буде мінімальна або ніяка, часом харч буде скромний, а житло тим більше, але ... це може змінити ваше життя! Ми, так би сказати, трохи хочемо попередити, застрашити, щоби приїжджали передовсім особи, які готові на пригоду, готові на труднощі, які їх не тільки не бояться, а від того отримують стимул. Такі особистості стають для наших студентів взірцем осіб, які долають перепони.

 

"УКРАЇНА ПОТРЕБУЄ УКРАЇНЦІВ, ЯКІ Є ВІДДАНІ УКРАЇНСЬКІЙ ЗЕМЛІ, АЛЕ ЯКІ ТАКОЖ Є І ГРОМАДЯНАМИ ВЕЛИКОГО СВІТУ"

- Ви особисто народилися у Сполучених Штатах, вчилися у Римі, Гарварді. Чому вирішили залишитися в Україні, і навіть не в столичному Києві, а у Львові?

- Та треба було робити місце в Америці для тих всіх, які приїжджають з України! Ну я жартую, очевидно.

Батьки мене виховували в такому українському дусі. Я не знав англійської мови, поки до школи не пішов в Америці. Згодом Господь якось так велів, що я дитиною, а потім підлітком кілька разів зустрічався з Патріархом Йосипом Сліпим. І він в українській діаспорі був носієм певності, що Україна буде вільною, що церква вийде з підпілля і що треба готовитися до того моменту, здобувати освіту передовсім, і що треба буде інтелектуальних провідників і заклади, які готуватимуть інтелектуальних, церковних, громадських лідерів. Ми були замолоді, щоб йому не вірити. Ми ставали семінаристами Львівської архиєпархії, будучи в Римі - будучи з Америки, Австралії, Бельгії, Англії. Ми як ділилися з італійцями в римських університетах цією надією, що ми колись будемо у Львівській єпархії, що ми будемо у вільній Україні, вони такими, знаєте, трошки іронічними посмішками поблажливо на нас дивилися.

Господь є великий, і ми ніколи не повинні своїми вузькими перспективами обмежувати його можливості. Я собі не уявляю більш вдячного завдання і нагоди привілеїв, ніж працювати над таким проектом, як УКУ.

- Тобто ви завжди відчували себе українцем?

- Це так.

- Тоді чи погоджуєтеся із думкою, що національність людини можна визначати не за фактичною приналежністю до певного народу, а саме за ідентифікацією себе із народом? Іншими словами, чи може, наприклад, громадянин Польщі, Росії, США, інших країн вважати себе українцем за національністю, якщо він сам себе так ідентифікує?

- Я думаю, що це не є або-або, а і-і... Напевно, в моїх жестах, в моїй мові, моєму світогляді є відбиток цих двох чи трьох десятиліть, які я прожив в Америці. Я вдячний Америці за цю свободу і гостинність, з якою вона прийняла моїх батьків-біженців, які приїхали просто без нічого, дала їм нагоду свобідно жити, свобідно плекати свої українську тотожність, передавати її дітям. Мені здається, що сьогодні Україна потребує українців, які є всеціло віддані українській землі і українським потребам, але які також є і громадянами великого світу, які з любов'ю ставляться до неукраїнців, які християнською любов'ю десь переступають ті кривди, які зазнав наш нарід, захищаючи свою гідність, але передовсім плідною працею. Ми потребуємо бути вільними у своїй тотожності. Шевченко це дуже гарно сказав - "І чужого научайтесь, і свого не цурайтесь...". І тому ми в університеті дуже сприяємо студентам пізнавати світ. Пізнавати той світ, щоби полюбити себе і своє.

- В Україні повним ходом іде передвиборча гонка. Один із кандидатів у своїй рекламній кампанії використав лозунг про те, що "Вона - це Україна". Наскільки морально правильно одній людині, відомому політику привласнювати собі назву держави і асоціювати себе з Україною?

- Я би хотів, щоби кожен українець себе так енергійно і творчо асоціював з Україною. Але нікому, мабуть, монополію над такою асоціацією не треба дозволяти.

 

"УНІВЕРСИТЕТ НЕ Є ПЛАЦДАРМОМ ДЛЯ ОБЛИВАННЯ БРУДАМИ ЯКОГОСЬ ОПОНЕНТА. МИ ХОЧЕМО ЗАПРОШУВАТИ КАНДИДАТІВ ЯК ДИСПУТАНТІВ"

- Розумію, що церква не займається політикою, має щодо неї так звану соціальну доктрину, але її метою є пропагування моральних і етичних цінностей. Очевидно, що той метод боротьби, яку ведуть українські політики, зовсім не відповідає європейським, світовим стандартам, зрештою - моральності та етиці. Чи слідкуєте Ви за політичними подіями? Яке Ваше ставлення до того, яке протистояння відбувається між Президентом, урядом та Верховною Радою?

- Моє особисте ставлення і ставлення ректорату є висловлене в документі, який зараз можна побачити на нашому сайті і який є спробою в черговий раз захистити університетську спільноту від якогось тиску, який проявляється інколи в нашому політичному процесі. Наш університет п'ять років тому був зоною, вільною від такого тиску, бо ми просто не допускали топтання нашої гідності.

Цього року ми хочемо запрошувати кандидатів у президенти до нашого університету, але запрошувати згідно з певними правилами академічної дискусії. Університет не є плацдармом для обливання брудами якогось опонента, він навіть не є плацдармом для такого заяложеного ролика передвиборчих обіцянок і декларацій. Ми хочемо запрошувати кандидатів як диспутантів, які представляють якусь тезу, якусь лекцію і з якими студенти і академічна спільнота входить в аналітичну, критичну дискусію.

- Ви говорите про якийсь конкретний випадок тиску?

- Я говорю про те, що було в 2004-му році, коли ректори під тиском влади заставляли своїх працівників і студентів голосувати за одного чи іншого кандидата. Україна вже раз стала на ті граблі, і ми надіємося, що цього року академічна спільнота солідарно відкине будь-які спроби маніпулювати свободою студента чи університетського викладача. І тому ми запропонували увазі академічного середовища такий документ.

- Але, попри це, голосу справжньої еліти, інтелігенції в даний час зовсім не чути. Чому мовчать ті, хто може сказати щось розумне?

- Не одна інтелігентна і делікатна людина відчуває, що вона не може перекричати своїми ресурсами, своїм словом всі ці технології і самовпевнені декларації. Щоб тебе почули, не лише ти мусиш говорити, але мусить бути готовий слухач. Я недавно читав статтю про відсутність моральних авторитетів - чому, наприклад, Сверстюк чи Маринович не є такими авторитетами, чому вони не звучать?... Сам Ісус Христос не міг заставити людей його слухати, навіть його апостоли від нього відвернулися, ті, що його три роки мали нагоду пізнавати, з ним близько познайомитися і чути його сильне, творче і освободжуюче слово.

Сьогодні ми не можемо покладатися на поодиноких героїв. От ми хочемо моральних авторитетів, які до нас заговорять, нас натхнуть своєю енергією, а тим часом ми всі можемо, скажімо, відповідальність за ситуацію покласти на них, на кількох. Мені здається, сьогодні минув час поодиноких героїв, настає пора зрілості цілого суспільства. І мені здається, що скепсис людей, народу до цієї передвиборчої реклами, до таких дуже гладких обіцянок свідчить про певну політичну і суспільну зрілість, яка ще покаже свої плоди.

- Що Ви маєте на увазі? Зараз люди розчаровані, зневірились у тому, що можуть жити у процвітаючій країні. Як все-таки підняти дух?

- Люди розчаровані, але є один позитивний аспект у цьому. Вони не дають себе наївно полонити цим політичним жаргоном і підлесливими прийомами. Це вже є немало! Бо двадцяте століття бачило маніпуляцію, коли маси входили в русло тоталітарної дійсності. Дуже багато людей підтримували тоталітаризм. І мені здається, сьогоднішній скепсис є здоровим відгуком. Він остаточно не може бути сам по собі конструктивним, але це дуже важливий лік у цей час, коли треба берегти свою душу, свою думку від опромінювання цього шкідливого, яке відбувається особливо під час політичного сезону.

- Яке Ваше ставлення до твердження про те, що Україні потрібна сильна рука?

- Україна потребує сильних 45 мільйонів українців. Ми не можемо відмовитися від своєї особистої відповідальності і покладатися на одну особу. Прагнення мати сильну руку, диктатора - це є відмова від Богом даної свободи, Богом даної відповідальності, тої унікальної риси, яка характеризує людину, що вона є створена на образ і подобу Божу, що вона є вільна і покликана через волю, свободу вибирати відповідальність.

- Чи вважаєте Ви, що людей, які перебувають при владі у нашій державі, можна вважати елітою?

- Еліта - таке двозначне слово, яке з одного боку має своє достоїнство, з другого боку, в демократичному плані якесь таке суперечливе. Я би сказав, сьогодні український народ в демократичній свідомості і в громадянській зрілості випереджує своїх лідерів. Лідери є позаду. І в такому сенсі - і в моральному, і навіть в практичному - Україна є позбавлена проводу, який провадить.

- Яким бачите сучасну роль церкви у політичному житті? Ким повинні бути духовні отці для державних діячів?

- Церква має передовсім бути церквою. Вона не має ні в якому разі політизуватися, вона не має бути партійним інструментом, і вона не має бути носієм одної чи іншої кандидатури. Церква має дуже чітко говорити про християнські моральні принципи, які є не лише питаннями нашої особистої поведінки, але це є також божі соціальні мандати. Церква має також покликати людей до тої свободи і гідності. Мені здається, що заклики, зокрема Блаженнішого Любомира Гузара на початку 2004-го року і практика принаймні Греко-католицької церкви упродовж більш як півроку перед виборами 2004-го року, заклики молитися, просити Божого благословення за свободу, за свобідні вибори і за гідність людини - були надзвичайно важливим чинником, вони стягали Божу благодать. Ця молитва дуже формувала людей у своїй гідності. І такими вони вийшли на Майдан - сильні, без агресії, вільні і відкриті. Ми пережили великий сплеск Божої ласки і такий момент, де ми побачили, якими ми можемо бути.

Розмовляла Уляна ЛИБА.

Довідка "УС": Борис Гудзяк народився 1960 року в Сіракузах (США) в українській родині. Закінчив університет у Сіракузах, семінарію у Римі. У 1992 році у Гарвардському університеті (США) здобув науковий ступінь доктора філософії в галузі слов'янської і візантійської культурно-церковної історії. У 1993 році приїхав в Україну й організував Інститут історії Церкви, працював над відновленням Львівської богословської академії та створенням УКУ.

Український Католицький Університет успадкував і продовжує наукову діяльність Греко-Католицької Богословської Академії, яку створив у 1928-1929 роках у Львові Митрополит Андрей Шептицький, а очолив її перший ректор о. Йосиф Сліпий. У 1944 році Академію закрили. У 1994 році її діяльність було відновлено під назвою "Львівська Богословська Академія" (ЛБА), а в 1998 році остання здобула міжнародну акредитацію. У 2000 році ректором ЛБУ став о. Борис Ґудзяк, якого у 2002 році рішенням Фонду св. Климентія і було призначено на посаду першого ректора УКУ.

http://www.ukrslovo.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=...