Пункт 3 : Вимагай від своєї душі звіту

• Категорія:

• Таїнство сповіді

"Вимагай від своєї душі звіту про все те, що сталося з хвилини пробудження до моменту іспиту совісті. Згадуй кожну годину або переходи від одного проміжку часу до іншого, аналізуй спочатку думки, потім слова і, нарешті, вчинки".

Величезне бажання любові

В третьому пункті ігнатіанського випробування совісті, перш за все, впадає в очі слово "вимагати". Здається, ніби йдеться про якийсь категоричний імператив. Тут йдеться про величезну вимогливість любові - властивість, що не має нічого спільного ні з домаганнями, ні з "законними правами". Це "вимога" в сенсі духовному, величезна спрага, "потреба". Проводячи іспит совісті, ми стикаємося, перш за все, з найбільшою зі всіх "вимог" - "потребою" любові, яку відчуває Бог до людини. Саме це відчуття звучить у вигуку Ісуса Розп'ятого: "Прагну". У справжній любові завжди присутня визначеність, - "категоричний імператив любові". Любов не знає напіввиміру. Вона заставляє людей повністю належати один одному і вимагає абсолютної взаємності.

"Тверезий розрахунок", пошук вигоди - все це свідчить про страх - як перед самовіддачею, так і перед необхідністю прийняти любов. Нездатність довіритися любові завжди пов'язана зі страхом прийняти почуття-відповідь. Не може обдарувати любов'ю той, хто не вміє відповідати на любов.

Відкриваючи для себе безмежну "тугу" Бога за любов'ю людини, ми замислюємося: а яка наша "вимога", наша "потреба", жадання любові Бога? Яким чином і з якою силою виявлялася вона в нашому житті?

Час і любов

"Вимагай від своєї душі звіту про все, що сталось з хвилини пробудження до моменту іспиту совісті".

"Вимога", "потреба", жадання любові пронизує "всяку годину і всякий час" дня. Це наслідок самої суті любові. Правдиві стосунки між нареченим і нареченою, чоловіком і дружиною не сумісні з жодним днем невірності, коли, хай навіть "на короткий час", улюблена особа залишається без любові.

З любові не можна викреслити деякий "час", навіть одну годину, тому що любов - не одна з "функцій" людини, а спосіб буття. Любов входить в саме поняття людяності. Виключити який-небуть малий проміжок часу з досвіду любові - означає перекреслити відносини взагалі. Бог, перебуваючи поза часом, любить людину "предвічно", і тому Його любов невідклична, безумовна, абсолютна. Час - це "проблема" людини. Існуючи в часі, наша любов стає умовною, відкличною і обмеженою. Невірність схильної до зради в любові - ось постійна спокуса людини. Вірність вимагає того, щоб весь людський час був залученим до досвіду любові. Час належить тому, кого люблять. Закоханим постійно невистачає часу, вони не можуть один одним насититися. "Неспокійне серце людини, поки воно не заспокоїться в Бозі" (бл. Августин), оскільки одна лише діюча предвічно Божа любов може сповна наситити людину. Обмежена в часі людська любов завжди залишає деякий незаповнений простір, і саме туди приходить зі Своєю любов'ю Бог. Нездатність людини насититися любов'ю Бога, яку вона переживає в часі, дуже точно передається словами євхаристійного співу (переклад з польського підрядковий): "Хвалою і дякою Ісусові, прихованому в Пресвятих Дарах, нехай буде кожна мить. Скільки хвилин в годині, скільки годинників у вічності - стільки будь Ти прославений, возлюблений Ісусе". У цьому гімні відбилося переживання неможливості насититися любов'ю Бога тут, на землі.

Відповідь Богу "у всяку годину і повсякчас" не має, проте, нічого спільного з "неустанним самоконтролем свідомості". Така "неустанність" привела б до постійної напруги і психічного надриву. Тут йдеться про глибшу, про підсвідому зібраність.

Розглянемо приклад. Мати трьох дітей із здивуванням розповідає про те, що її будить найтихіший плач маляти - і одночасно вона може міцно спати при сильному шумі і гуркоті. Це доказ того, як не лише свідома, але і підсвідома любовна увага матері може бути зосереджене на дитині. "Підсвідоме" в даному випадку виступає не лише як сукупність неусвідомлених інстинктів, потреб, пристрастей, але і як "простір", в якому перетинаються найпотаємніші духовні устремління, очікування, надії. Саме завдяки "простору", людина не в змозі заглушити в собі духовні потреби і тугу за ними.

"Я сплю, а серце моє не спить" (Пісн 5, 2). Під час сну наша свідомість вимикається, але "чуває", і причому дуже активно, емоційна сфера. Про це свідчать багаточисленні сни, в яких немає раціональної логіки, але існує інша, глибинна логіка наших потреб, бажань і страхів. "Прочитати" її відносно просто лише за умови того, що ми хоч трохи знаємо себе. Ось приклад з життя отців-пустинників.

"Один молодий чернець запитав отця Даниїла: - Чому, добрий отче, в мене так часто бувають плотські сни? - В снах кота завжди повно мишей, - відповів отець" (Р.Керн "Гумор отців-пустинників"'', Люблін, 1991). Ми завжди думаємо і бачимо сни про те, чого понад усе бажаємо. Так само і страхи, мовби криве дзеркало, відображають наші найглибші, хоча, мабуть, несвідомі бажання. Навіть дуже добре "замасковані" (часто іншими, зовні абсолютно "безневинними" потребами), рано чи пізно вони дадуть про себе знати.

"Я сплю, а серце моє не спить" (Пісн 5,2). Ці слова можна віднести не лише до тілесного, але і до духовного сну, коли людина перебуває в переконанні, ніби вона подавила в собі всі духовні потреби. Сон, у тому числі, духовний, - стан, що скоро минає. Людина має властивість пробуджуватися. А значить тимчасова духовна "загубленість", "духовна дрімота" людини, навіть якщо вона здається "постійною", насправді, стан перехідний. "Вимога", "потреба", жадання безумовної любові Бога рано чи пізно пробуджується в серці людини, яка щиро вважає себе невіруючою. Ці почуття залишаться незадоволеними, поки не знайдуть гармонію в Бозі. Якби людина захотіла знищити свої духовні потреби, їй довелося б знищити саму себе.

Спочатку про думки, потім про слова і вчинки

"Вимагай звіту, аналізуй спочатку думки, потім слова і, нарешті, вчинки".

У цьому фрагменті іспиту совісті знайшла своє віддзеркалення перша заповідь, в якій Бог вимагає, щоб ми відповіли на Його любов "всім серцем, усію душею, всім розумінням і усію силою своєю". Людина повинна відповідати Богові у всіх проявах, на всіх рівнях свого життя. По-іншому любити не можна. Можна любити (або, принаймні, прагнути любити) цілком, або не любити взагалі. Ісус не міг вимагати від нас "часткової" любові - лише розумом, лише серцем або однією лише душею. Виконати це було б неможливо. Роздвоєння між думками і переживаннями - ознака розпаду особи. Чим воно сильніше, тим глибшим є внутрішній розлад. Сама вимога любити лише частиною особи - розумом, серцем або душею - містить в собі протиріччя, бо любов по суті своїй вимагає внутрішньої єдності, абсолютної самовіддачі на всіх рівнях людського буття. Розум, емоції, досвід приймання рішення, слова і вчинки, інші реакції вкрай зв'язані один з одним. Ізольовано розглядати їх неможливо.

Існує, проте, чітка "ієрархія" пізнання: "аналізуй спочатку думки, потім слова і, нарешті, вчинки". Ми не зрозуміємо наших слів і вчинків, не усвідомивши спершу думки, що відображають глибинні бажання і приховані мотивації.

Святий Ігнатій розглядає думку не як потік інтелектуальних асоціацій, а в біблійному значенні цього поняття - як повний і всеохоплюючий результат внутрішнього досвіду, створеного розумом, серцем, душею і всіма іншими людськими силами, що принципово впливають на формуваня найпотаємніших людських бажань.

Цілісне уявлення про людський досвід відіграє вирішальну роль в здійсненні вибору, пошуку потрібних слів і рішень. Воно формує всю систему людських дій і реакцій, все, чим людина є і чим живе. Розбиваючи внутрішню єдність роботи розуму, серця, душі, інших складових особи, ми порушуєм принцип внутрішньої єдності людини, піддаючи тим самим загрозі не лише її духовний, але і емоційно-психічний стан. Духовність - найбільш тонка і одночасно найбільш важка для феноменологічного опису сфера людського буття - в даний час виявилася перед реальною небезпекою не лише недбайливого відношення , але і формального "виключення" її з міркувань про людину і її щоденної життєвої практики.

Про те, куди веде така методологія підходу до людини, свідчать сучасні ідеологічні системи, в рамках яких здійснювалися спроби зменшити або повністю відкинути роль духовної сфери людської особи. Розхитування в людині гармонії, встановленої Богом в процесі створення, привело не лише до безлічі особистих трагедій, але і до масового знищення десятків мільйонів людей.

Сенс щоденного іспиту совісті полягає у відтворенні миру і гармонії на окремих рівнях людської особистості заради внутрішнього їх воз'єднання. Таким чином, людина відновлює свою "людську подобу" і одночасно стає подібною до Бога. Вона відкриває у всій своїй особі Образ, який є для неї не лише даром, але і досконалим зразком гармонії взаємодії всіх сфер особи - розуму, серця, душі і інших сил.

Людина відповідальна перед собою і перед Богом за свою людяність, за свою подібність Творцеві.

©Milites Christi Imperatoris