Категорії

Search

Tags

Влада папи римського та подружжя охрещених осіб


Католицька Церква завжди наголошувала на абсолютній нерозривності таїнства подружжя, в чому вірно дотримувалася євангельської та апостольської науки (пор. Mт. 5, 31; Mк. 10, 11-12; Лк. 16, 8; 1 Кор. 7, 10-11), яка приймає і вдосконалює первісний задум Бога-Творця (пор. Бут. 1, 27; 2, 24; Mт. 19, 3-9; Mк. 10, 2-9). Впродовж сторіч нагадував цю доктрину однаково на багатьох загальних (наприклад на Флорентійському, Триденському і II Ватиканському соборах), як і через звичайне навчання пап римських і єпископів, а зрештою через послідовну і загальну діяльність катехитичну і місійну.

Легалізація розлучень також і в країнах з іншою християнською традицією схиляє пастирів і вірних давати виразне і рішуче свідоцтво про нерозривність подружжя. Проте навіть серед віруючих з'явилися неврегульовані подружні ситуації, які стають причиною страждань. Спробою зарадити таким ситуаціям є певні теологічні пропозиції, що висувають вже декілька років, які поважають принципову нерозривність подружжя, але висовують гіпотезу, оперту на різних аргументах, що у деяких випадках можна було б розширити сферу влади, яку виконує Єпископ Риму як заступник Христа, щоби він мав право розв'язати укладене і фізично здійснене подружжя між охрещеними (matrimonium ratum et consummatum). Іншими словами, не підриваючи думки, що подружній зв'язок не може бути розв'язаний з волі чоловіка і жінки («внутрішня нерозривність»), висунуто тезу, нібито Наступник Петра мав владу розв'язати укладене подружжя між охрещеними, якщо цього вимагає важлива причина, пов'язана з добром вірних.

Відповідно до деяких авторів нові пастирські обставини обґрунтовували б розширення влади також на укладене і фізично здійснене подружжя, яку Єпископ Риму виконує в деяких випадках над подружжям, фізично здійсненим між неохрещеними особами (пор. KKП, кан. 1143-1147 на тему «Павлового привілею» а також кан. 1148-1149 на тему так званого «Петрового привілею»), а також щодо фізично здійсненого подружжя охрещених осіб (пор. KKП, кан. 1142).

Згідно з іншими дослідниками ми мали б справу із застосуванням до нових випадків влади розв'язати укладене і фізично здійснене подружжя, яку Церква нібито виконує завжди, на приклад тоді, коли допускає вдівців і вдів до повторного шлюбу. Потрібно відразу підкреслити, що не подано жодного історичного доказу, біблійного, теологічного, ані канонічного на юридичне або фактичне існування такої влади, бо реально вона ніколи не існувала і не була здійснювана. Проте складність цієї проблематики, а також її важливе значення в житті вірних вимагають певних пояснень. Як пояснював це Папа Пій XI, посилаючись на багатовікову доктринальну традицію, нерозривність подружжя, «хоч не характеризує кожне подружжя в цьому самому ступені ідеальності, однак характеризує всі справжні подружжя», також тоді, коли подружжя не оперте на сакраментальний фундамент, наприклад у зв'язках між не охрещеними особами. Пій XI додавав, що хоча нерозривність «може підлягати певним виняткам, хоча і надзвичайно рідкісним, як в разі природного подружжя, укладеного виключно між невірними, а також подружжя між охрещеними, укладених, але ще не здійснених фізично, цього виду винятки не залежать аж ніяк від людської волі, ані від жодної суто людської влади, але від Божого права, якого єдиним сторожем і виразником є Церква Христа»[1].

Справді, можливість роз'єднання на користь віри подружжя між не охрещеними особами однозначно і формально опирається на навчанні святого Павла (пор. 1 Кор. 7, 12-16). Через появу конкретних проблем, з якими Церква зіткнулася в ранній період місійної діяльності на американському континенті, Єпископи Риму, «ґрунтуючись на своєму непомильному знанні та користуючись повнотою апостольської влади [2]», вирішили - згідно з деякими інтерпретаціями - застосувати на практиці навчання Павла про favor fidei, також у формі, яка представлена сьогодні в канонах 1148-1149 KKП, а відповідно до інших трактувань - щоб в новий спосіб здійснювати заступницьку владу над несакраментальним подружжям, про посідання якої Церква була свідома вже віддавна.

Та сама упевненість і одностайність, з якою Церква вживає «привілей Павла», характеризує також його багатовікове переконання, що він не має анітрохи влади розв'язати фізично здійснене подружжя між охрещеними (matrimonium ratum et consummatum). Складена норма в каноні 1141 KКП - «Укладене і фізично здійснене подружжя не може бути розв'язане жодною людською владою і із жодної причини, крім смерті» - сьогодні не є всього лише канонічною засадою, якій Церква завжди залишалася вірною, навіть під час дуже сильного тиску з боку впливових людей цього світу, але є доктринальною засадою, яку Вчительський Уряд Церкви неодноразово підтверджував. Посеред багатьох інших прикладів тут можна навести навчання Пія XI, відповідно до якого влада Церкви «ніколи і з жодної причини не може розповсюджуватись на християнське подружжя, укладене і фізично здійснене. У нім бо подружній зв'язок осягає повну досконалість і з Божої волі чітко виявляє свою непорушну стійкість і нерозривність, так що не може її розв'язати жодна людська влада»[3].

Те, що формула «жодна людська влада» обіймає також заступницьку владу Послідовника Петра, так само чітко виникає з контексту, як і з ще однозначнішого навчання пап римських, попередників і послідовників Пія ІХ. Сам Пій IX, наприклад, писав до єпископів провінції Фаґарас і Алба Юлія в Румунії: «Джерелом цієї вічної і нерозривної стійкості подружнього зв'язку не є церковна дисципліна. У разі фізично здійсненого подружжя має воно міцну основу в Божому праві та в праві природному: таке подружжя ніколи і за жодної причини не може бути розв'язане навіть самим папою римського і навіть в разі, коли одне з подругів зламає подружню вірність через перелюбство» [4]. У цьому самому дусі навчає Пій XII: «Вузол християнського подружжя такий сильний, що якщо отримає повну стійкість в результаті використання подружніх прав, жодна влада на світі, навіть наша - тобто влада заступника Христа - не має права його розірвати» [5].

Катехизм Католицької Церкви, визнаний Іваном Павлом II як «певна норма навчання віри» [6], подає короткий зміст навчання на цю тему в наступних словах: «Отже, подружні узи установлені Самим Богом так, що подружжя, укладене і фізично здійснене між хрещеними, ніколи не може бути розірване. Цей зв'язок, що є результатом добровільного людського акту подружньої пари і фізичного здійснення подружжя, стає вже безповоротною дійсністю і дає початок союзові, запорукою якого є Божа вірність. Церква не має влади висловлюватися проти цього розпорядження Божої мудрості (пор. KKП, кан. 1141)» [7].

Найглибшою засадою абсолютної нерозривності християнського подружжя, яка сполучається з природною нерозривністю кожного справжнього подружжя, є «містичне значення християнського подружжя, яке втілюється в життя у найдосконаліший спосіб в фізично здійсненому шлюбі між віруючими. Згідно зі свідченням Апостола, подружжя християн (...) є відображенням тієї найдосконалішої єдності, яка існує між Христом та Церквою: «Це велика тайна, а я говорю про Христа і Церкву» (Еф. 5, 32); цієї єдності ніколи не зможе порушити жоден поділ, поки жити буде Христос, а через нього Церква» [8].

Делікатність і складність етики та подружнього права, а також поява щоразу інших ситуацій, пов'язаних з місійною діяльністю та зі зміною звичаїв, схилило Церкву до довгої і вдумливої рефлексії над тим, доки сягає заступницька влада Єпископа Риму. Плодом цієї рефлексії є розрізнення між укладеним подружжям та фізично здійсненим, а також - введене відносно недавно - між внутрішньою і зовнішньою нерозривністю. Церква отримала упевненість - і багато разів це підтвердила - що її влада наштовхується на непрохідну межу в укладеному та фізично здійсненому подружжі, яке через це внутрішньо і зовнішньо нерозривне. Не йдеться в цей момент про вирішення питання теологічного статусу цього твердження. У кожному разі можна постановити з усією певністю, що ми не маємо справи тут виключно з дисциплінарною практикою ані із звичайним історичним фактом, але з доктринальним навчанням Церкви, яке опирається на Святе Письмо і багато разів було вже однозначно і формально оголошене Вчительським Урядом. Отже, треба прийняти його за таке, що належить до католицької доктрини, і як таке послідовно зберігати.

На завершення треба зазначити, що справжньою причиною складнощів, які турбують сьогодні вірних, що перебувають у неврегульованих подружніх ситуаціях, є впровадження щораз більших полегшень щодо розлучень в законодавстві, а також культура, з якої воно випливає, через це щораз важче створити умови для поміркованого розвитку подружнього життя.

Церква мусить йти назустріч вірним, які борються з такими труднощами, але вірність Божому слову і любов до зацікавлених осіб не дозволяє Їй схвалити пропозиції, які, - хоч заявляються з добрими намірами - безпідставно покликаються на заступницьку владу Єпископа Риму і тому призвели б лише до нехтування внутрішньою нерозривністю, яку християнське подружжя має на підставі Божого права. Потрібно, звичайно, «відбудовувати ці руїни, перев'язувати ці рани і лікувати ці хвороби. Серце Церкви кровоточить в невисловлених численних стражданнях Її дітей, і Вона не шкодує зусиль, щоб прийти їм з допомогою, і посуває свою поблажливість до крайньої межі. Ця крайня межа формально викладена в каноні 1118 [KKП з 1917 р., що відповідає кан. 1141 KKП з 1983 р.]: 'Matrimonium validum ratum et consummatum nulla humana potestate nullaque de causa, praeterquam morte, dissolvi potest '»[9].

Ця межа, яку Божий задум визначає навіть для влади Єпископа Риму, у своїй суті є виразом величини таємниці подружжя. Подружжя закорінене у невідкличній любові, якою Бог обдаровує свій народ: а хто ж зможе нас від'єднати від Божої любові, яка є в Христі Ісусі?

© L'Osservatore Romano
[1] Енц. Casti connubii (31 грудня 1930): DS 3711-3712.
[2] Pius V, конст. Romani Pontificis (2 серпня 1571): DS 1983.
[3] Енц. Casti connubii (31 грудня 1930): DS 3712.
[4] Лист Verbis exprimere (15 серпня 1859): Insegnamenti Pontifici, t. I, Edizioni Paoline, Roma 1957, n. 103.
[5] Allocuzione agli sposi novelli (22 квітня 1942): Discorsi e Radiomessaggi di Sua Santita Pio XII, t. IV, Editrice Vaticana, s. 47).
[6] Ап. конст. Fidei depositum (11 жовтня 1992): AAS 86(1994), 117.
[7] Катехизм Католицької Церкви, . 1640.
[8] Енц. Casti connubii (31 грудня 1930): DS 3712.
[9] Pius XII, Allocuzione ai Prelati della Rota Romana (6 жовтня 1946): AAS 38(1946), 396.

© L'Osservatore Romano
© переклад Milites Christi Imperatoris