Персональні прелатури

• Категорія:

• Установи богопосвяченого життя

Юридичний статус персональної Прелатури був введений в церковне право Другим Ватиканським Собором. Соборний Декрет про служіння і життя священиків (Presbyterorum ordinis, 7-XII-1965), стаття 10, свідчить, що "для здійснення особливих пастирських починів на користь різних соціальних груп в межах якої-небудь області, країни або цілої частини світу", в майбутньому можна створити "особливі єпархії або персональні Прелатури і інші подібні установи".

Собор прагнув виробити нову і придатну у всіх випадках юридичну форму, щоб полегшити повсюдне поширення християнської звістки і способу життя. Таким чином, інституційний устрій Церкви відповідає вимогам її місії, невід'ємній складовій людської історії.

Церковне право вказує, що кожна персональна Прелатура повинна управлятися загальним церковним правом і власним уставом.

Більшість існуючих церковних юрисдикцій носять територіальний характер, оскільки вони грунтуються на принципі приналежності вірних до конкретної території за місцем проживання. Єпархія - типовий приклад територіальної юрисдикції. У інших випадках, зв'язок між вірними і конкретною церковною юрисдикцією не встановлюється за місцем проживання, тут вагоміші інші підстави - такі як професія, релігійний обряд, статус емігранта, договір, підписаний з церковною юрисдикцією і так далі У цю систему входять, наприклад, ординаріати для військовослужбовців і персональні Прелатури.

На чолі Прелатури стоїть Пастир (прелат, який може бути єпископом і якого призначає Папа). Поряд з прелатом є пресвітерій (власне духовенство), що складається з секулярних священиків, і вірні миряни (чоловіки і жінки).

Персональні Прелатури - це інститути, що входять в пастирську і ієрархічну структуру Церкви. Персональні Прелатури - це новий спосіб самоорганізації Церкви: вірні Прелатури належать не не тільки до Прелатури, але і до місцевих церков або єпархій за місцем проживання.

З вищевикладеного ми бачимо, що персональні Прелатури принципово відрізняються від монаших орденів і взагалі від інститутів посвяченого життя, а також від рухів і об'єднань вірних.

6 серпня 1966 року за допомогою motu proprio "Ecclesiae sanctae" Папа Павло VI ввів в дію рішення Собору про створення персональних Прелатур. За цим документом миряни можуть приєднатися до майбутніх персональних Прелатур за допомогою договору або двосторонньої угоди між мирянином і Прелатурою.

Роком пізніше, 15 серпня 1967 року, Павло VI уточнив в апостольській Конституції "Regimini Ecclesiae universae" (49.1), що персональні Прелатури підкорятимуться Конгрегації у справах Єпископів і повинні засновуватись Папою Римським, після попередньої наради із зацікавленими Єпископами.